Молодий, боярин, його дружки́

Молодий, боярин, його дружки́ (хлопці), свашка із шишками ліпленими, дружко́ (як главний) і піддру́жин, і світи́лка. Світилка… розрізана така паляниця здорова, убра́та калиною, а тоді мечем проштрикнута і зав’язана платком – оце світилка держала. Дружки́ пов’язані, шахвери́ там. В кого восім, в кого десять. Ну було од молодого хоч одна дружка, хоч дві – родичів брали. Дві, а то хлопці. А у молодої вже більше було дружо́к. Чи шість, чи сім, ну скільки в неї подруг. (Для світилки – В.Г.) Пекли чорну хлібину житну, а тоді пополам розрізали (ну, ціла отак була), упоперек розрізали. Шоб була ціла, а не знаю, нашо різали, чи шоб легше держать, чи я не знаю. А меч такий був, як кінжал, із дерева зроблений. Проштрикували посередині і внизу в’язали платочком. А зверху, як оце молоді сиділи за столом, ще й свічку світили на цьому, у світилки. (Свічку – В.Г.) у хліб устромляли і засвічували. А меч дерев’яний, проштрикували вниз гострим, а тут угорі як ручка, як взяться можно. І ото той меч ходив скрізь по селу. (Позичали, бо – В.Г.) у всіх же не було. (Світилка – В.Г.) держала ізнизу, щитається, як за гостре, як за шаблю. А вгорі оце було устромлене, цвітами було у́бране, калиною, барвінком. (Ручка меча – В.Г.) зверху була. То ж «меч» був, а оцю паляницю ніяк не називали. Кажуть: «Світилка «меч» держе». Меч був так, як защіта (так воно ж як шабля), так як защіта від лихого. (Свічку – В.Г.) за столом світили. Там була здорова така свічка воскова́. І ото воно сиділо за столом. Це маленьких брали світилочо́к. (Це родичка молодому повинна бути? - В.Г.) Ну да. Або племінничка, братова чи по-сусідськи, як своїх нема, брали дівчинку невеличку. Годів десять, не більшу. Свічку світила не вона. Вона тільки держала меч. А тоді ото свічка трохи погорить і тушили. І хвату (фату – В.Г.) тоже. Одна дівчина була в Германії, і привезла таку капронову, без цвітів, чи тюль, чи як сказать. Так ото та і хвата ходила скрізь по всьому селу. Цвіти були, хвата була, в кого довша, в кого коротша. Такі ж були пожитки. Ну а свайби були хароші, грали свайби веселі, і якось так було рі́дно: усі то свої.