В нас було так на свадьбах раньше

В нас було так на свадьбах раньше, шо я помню. Були і бідні, і багаті. То бідні люди ходили в постолах, а багаті і літо, і зиму ходили в чоботях. І от був такий дуже речистий, його завжди брали за старосту – свататися. Із бідних був. І було на все село куплені одні чоботи. І були на ті чоботи галоші одівали і літо, і зиму в їх. Чоботи купувалися великого розміру, щоб кожна нога туди влізла. І от наряджають старосту: чинарка, хлібина в рушнику в його, і в тих чоботах. А староста невеликий був, а чоботи здорові і в калошах. Чоботи спеціально для сватання були. І ось ідуть старости, у їх було хвонарі, три хвонарі. Там лампа горіла, а тут були стеклянні, спеціально вони продавалися, отак як ото абажурчики, хвонарі. На палку його, хоть на воряку, і несли ті хвонарі високо. І тільки ходили сватати вечором, вони засвітять ті хвонарі і йдуть. Все село баче – старости пішли! До кого ж це пішли старости? А старости ходили тільки, де батько, де мати зговоряться, не так, де там – може, десь там! А большинство там, де отдавали, де там шо. Ну, ідуть ті старости, а ми невеликі були, а ми слідом біжимо, узнати: до кого ж ці старости пішли? Ну, старости ідуть у хату, з хлібом-сіллю, знімають шапки, кланяються сватам низько, вклоняються, отдають сватам хліб, кладуть той хліб на стіл, і починають вести сватівський розговор. А ми в вікна дивимося, шо там робиться? Балакають вони довго-недовго та глядяться, получається в них сватання, не получається – нам інтересно знать! То ми дивимося. А молода стоїть зажурена, довбе комін, гребе. Гребе комін зажурена, слухає їхній розговор. Уже добалакались вони до того, чи сходитись вони будуть. Єслі ж будуть сходиться, молода йде, виносе платок на … були такі тарілки дерев’яні зроблені, на тій тарілки рушник красивий вишитий, який вишивала невеста. Ну, значить, виносе ж вона платок, яким буде в’язати свого ряженого. Ну, а якщо не зговорилися, то вона несе на сьому рушнику гарбуза, накритий цім платком. Приподносе гарбуза. Якщо вони зговоряться, шо вона буде заміж за його йти, розрізають цей хліб, і присолюють сіллю, обязательно должні цього хліба з’їсти, понемножку. А якщо вона не согласна, то замотують опять в рушник, отой, що вони принесли, хліб, і вручають гарбуза. Єслі ж перев’язує молода рушниками своїми сватів, молодого – платком. З лівого на праве плече перев’язує рушниками, а молодого ж руку перев’язує ліву платком. А якщо ж гарбуза – то вже їх не перев’язують, вони йдуть з своїм хлібом, носи повішають – невдача! А молодий гарбуза несе, з хвостом. І свічки потушать, і ото уже люди слідять: як ідуть відтіль та хвонарями та поперев’язувані хвонарі – люди знають, усе село знає: засватали, засватали! А як ідуть темно і гарбуза несуть, і не перев’язані, кажуть: гарбуза вчепили, вчепили гарбуза! Сватання кончилось. Заходять у хату, кажуть: «Добрий вечір! Ви свати чи не ви свати? Чи ми туди попали чи не туди?» Якщо вже згодна дівка, то кажуть: «Туди, туди!» А якщо не згодна, кажуть: «Та ні, ми не ваші свати, і ви не туди попали! Шукайте своїх сватів!» А було не так: як зайдуть свати, ага, сподобалась дівка батькові, матері, а хлопцеві не сподобалась, все одно женять! От він підбира собі таких сватів, щоб були під його руку, і каже їм: «Як зайдем у хату – падайте! Ото вони поймуть, що я її не хочу.» І от було приводять сватів, зайдуть у хату, раз – сват і впав! Цей, що прийшов. Уже ті, що ждали сватів, уже здогадалися, що вони нашої дівки не візьмуть. От такі були повір’я.