​В нас же ж свадьби були ж дуже ж

В нас же ж свадьби були ж дуже ж… Дружки ж багато – в мене було п’ятнадцять дружок, дарма, що я чужа… Так співали мені такої пісні, шо я так плакала, шо…

А це тут дружки? Де співали?

Там, відкіля мене брав (молодий – К.К.).

Так а відкіля він вас брав? З Сахновщини?

Нє-нє, з хазяйки! Отут я в хазяйки жила, на кватирі, отам на шляху – Колонтаїв. У мене ж ні батька, ні матері нема. Чужа жінка оддає – хазяйка, і чужий дядько за батька… Я ж кругом сирота і вони ж співають… Сніг іде такий лапатий, а вони ж (дружки – К.К.) хвату таку зробили, вінок такий стерловий, накрили мене отак же ж.

А чим накривали? Хусткою?

А хватою накривали на столі ж і співають, шо: “Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді, прилинь, прилинь, батечку, та й дай мені порадочку, круглій сироті”. А воно ні мама не приїхала, ні батьків же ж немає… І він каже: “Ой рад би я, дитя моє, дати тобі пораду, так розсипались кісточки по сирій землі, поки з кісточками соберуся – то й на пораду запізнюся”. “Та ходила Галочка по городу та кликала (гонила) селезня на тиху воду” – оце ж вона начинається… А тоді ж вже цей, цей, цей, ця, ця, ця – вони там за могорич б’ються на порозі, а тут мене успокоюють, а я не можу плакати…