Про живе джерельце

Жили якось дід та баба. Вони старі вже були і не було в них дітей. І так їм сумно було, і так вони бідні жили, шо якось в них і хліба не стало. А була в них одна лиш коза. І ось дід і каже бабі:

– Піду я, бабо, пасти козу, може напасу та надоєш ти молочка трошечки, та виміняємо ми на його хліб.

Пішов дід, ішов, ішов, ішов, ішов, і коза за ним женеться. Прийшов він на якесь широке-широке поле та рівне-рівне, як стіл. Трава на ньому висока та зелена, та така аж шовкова. А посеред поля росте кущ калиновий. Підходить до того куща дід, аж дивиться – з під куща тече джерельце, і таке воно прозоре та холодне. Сів дід над ним, та як загледівся у воду, все дивиться й дивиться, а коза вирвалася – і додому. Прийшла додому, баба її подоїла, пішла виміняла хліба, вже й хліба напекла, вже й сонечко сідає, а діда все немає та немає.

– Де ж він ходить? Та шо ж це таке?

А сонце сіло, потемніло надворі, дід перестав бачити себе в джерельці. Як зі сну прокинувся, оглядівся, а кози немає. Ну він скоресенько додому, думає: “Боже ж мій! Що там моя бабка сама вдома? Де ж моя коза?”. Іде та роздивляється, прислухається, чи ніде не мека? Приходить додому, а дома й коза, і бабка з хлібом вже чекає і питає:

– А де ти був? А шо ти так довго робив? Що й коза сама прибігла, а тебе все нема та й нема.

Дід змовчав. Змовчав…на другий ранок (дід) узяв знов козу, пішов і каже знову:

– Бабо, піду я напасу козу, а ти набереш молочка та продаси, і будуть нам гроші.

Пішов він. Прийшов знову на те саме поле, сів понад струмочком і знов дивиться. А баче він себе в воді не таким яким він є – білим, та з позморщеним лицем, та без зубів, та старим-старим. А баче він себе молодим двадцятирічним юнаком, як тільки вони з бабою побралися. І знову дід сидів аж до вечора, поки сонце не сіло. А баба вже і козу видоїла, і молоко продала, і знов хліба напекла, вечерю зготовила, сіла і чекає. А діда все й нема, і нема, і нема… Коли приходить. Приходить, баба знову до нього підступа:

– Де ж ти був до сих пір? Що ж ти там робив? І чому ти мені нічого не кажеш?

Дід каже:

– Ладно, я тобі розкажу де я був і що я там робив.

Сіли вони повечеряли, тоді дід і каже:

– Ось як перший день, пішов я пасти козу та прийшов я на велике-велике, рівне-рівне поле. Прийшов, а там така висока та гарна трава, і такі пахучі квіти, а посеред поля стоїть калина, а з-під калини тече джерельце. Та таке воно прозоре, таке холодне. От я сів і задивився, задивився і задивився, і навіть не помітив, коли вечір настав. І бачив я себе не такий, як я зараз, старий та зморшкуватий, та без зубів, а бачив я себе молодцюватим таким козаком, двадцятирічним, як я за тобою бігав, як я парубкував. І так мені хороше біля того струмочка, і так мені добре!

Баба каже:

– А шо ж ти мені не сказав? Ти думаєш, я не хочу себе молодою побачити? Хоча б побачити, бо вже не вернеться те, щоб було!

Ну дід каже:

– Добре, підемо завтра вдвох козу пасти!

От вони встали ранесенько, поїли там се-те, зібралися, взяли козу та й пішли. Приходять знов на те поле, посідали коло струмочка та сидять дивляться. І дивляться, і дивляться, і так їм любо та гарно біля того струмочка, немов молодість знов повернулася назад, немов і здоровʼячко повернулося, і надії, всі які були в молоді літа, немов це все повернулося, як ластівка повернулась з вирію. І як тільки вони подумали, раптом з самого, самого вишини неба злітає до них ластівка, сідає на кущ калиновий і каже:

– А вмийтеся, діду, а вмийтеся, бабо! Та й помолодієте знову! Та й проживете ще й багато років!

Баба подивилася на ластівку і аж не повірила, чи це так птичка до них промовляє, чи це їй так ввижається?

А ластівочка знову:

– Та вмийтеся, діду, та вмийтеся, бабо! І знову помолодієте, і знову станете такими, як багато років тому!

Дід подивився то на бабу, то на ластівку. Чи це ластівочка так до них промовляє, чи це ввижається йому?

А ластівочка знову:

– Та дідо, та бабо, вмийтеся! Та знову помолодієте! І знову будете такі дужі і красиві, як багато років тому!

Тут дід обережненько набирає в пригірщ води та раптом на бабу як бризне! Баба аж відсахнулася, але вже пізно було – вода доторкнулася до її лиця, до її грудей, рук, і вона раптом помолоділа. Стала такою ж молодою та гарною, як колись була. Зморшки на лиці розгладилися, шкіра побіліла, очі знову запалали молодим вогнем, зуби нові повиростали. І баба така рада була, що діда цілком у джерельце вкинула, викупала і сама викупалася. І пішли вони назад молоді та здорові, і козу свою забрали. І стали вони жить та поживать, і народилися в них діточки. І вони всім розказували, як колись вони знайшли поле з калиновим кущем посередині, із струмочком, який повернув їм нове життя, нову молодість.