Про Івасика-Телесика

Як жив дід і баба. У в їх був одиначок, синочок Івасик-Телесик. Ось як він підріс трошки і каже своїм батькам:

– Таточку і мамочко, купіть мині човничок, я буду рибку ловить і вас на старості літ годувать.
Порадились, надумались і зробили йому човничок. От Івасик попливе на тім човничку по водичку, а матуся наваре йому борщику, кашки горщечок і несе йому їсти на річечку. Прийде до бережка та й гукає (наспівує тонким голосом):
– Івасику-Телесику, приплинь-приплинь до бережка, дам я тобі їсти-пити і хороше походити, і ложечку краснесеньку, сорочечку білесеньку.
Ось Івасик припливе до бережечка, мама рибку забере, передіне Івасикові рубашечку в новеньку, нагодує Івасика, забере горщечки ж тоді – і пішла додому.
Як ось почула Змія, як Івасика мама гукає, та тоді і собі прибігає до бережка (наспівує грубим голосом):
– Івасику-Телесику, приплинь-приплинь до бережка, дам я тобі їсти-пити і хороше походити, і ложечку краснесеньку, сорочечку білесеньку.
А Йванко почув та каже:
– Е, це шось не воно. Пливи-пливи, човничку, – це не моєї матінки голосочок.
Та й поплів собі по річечки. Змія як розсердилась, побігла до коваля.
– Ковалику-братику, зроби мені голосочок такий, як у Іващиної матері.
Коваль зробив їй голосочок такий. От вона приходе до берега і починає під материн голосочок (наспівує тонким голосом):
– Івасику-Телесику, приплинь-приплинь до бережка, дам я тобі їсти-пити і хороше походити, і ложечку краснесеньку, сорочечку білесеньку.
Івасик почув.
– Пливи-пливи, човничок, – це моєї матінки голосок.
Не впізнав він Змію і приплив до бережечка. Тіки приплів же до берега, а Змія його – хап у мішок та й потаскала додому. Приносе додому і каже своїй дочкі Оленки:
– Оленко, натопи добре-добре піч, а я піду гостей ззивати на покуда іспечеться Івасик, пообідаємо.
І побігла. Оленка натопила піч харашо, тоді й каже на Івасика:
– Івасику, сідай на лопатку, я тебе повезу за хатку.
А він підійшов, каже:
– Як сідать?
Положив руку, голову положив, а вона:
– Це не так, Івасику, це не так!
Він положив руку. Вона і обратно:
– Та це не так, Івасику, це не так!
Він другу руку положив, а она йому обратно ка(ж)е:
– І це не так!
А він каже:
– Оленко, ну покажи ж мені, як це нада дєлать.
Вона тільки сіла на лопатку показать же як це воно дєлається, а він її – раз у піч і ще й заслянкою, укинув й заслянкою заслонив. Вона тіки засичала там у печі і зжарилася. А сам тоді вийшов і зліз на високого, на високого дуба і сидить. Аж Змія приходе з гостями, посідали за стіл.
– А де ж це Оленка ділася? А, нехай же прийде, я їй ось дам… Побігла вже десь, війнула з хати. Я їй ось дам, хай приде. Ну, сідайте, – на гостей. Сіли вони, гості, понапивались, понаїдалися, а тоді вийшли на той, на вигін, та давай качаться. Ка(ж)е Змія:
– Покотюсь-повалюся, Іващиного м’ясця наївшися.
А Івасик сидить високо-високо на дубі та й каже:
– Покотись-повалися, Оленчиного м’ясця наївшися.
А вона ж не почула та обратно:
– Покотюсь-повалюся, Йіващиного м’ясця наївшися.
А Івасик і собі каже:
– Покотись-повались, Оленчиного м’ясця наївшися.
Аж Змія й почула. Як почула Змія та як глянула, шо Івасик сидить високо-високо на дубі, та як давай тоді гризти дуба, як давай гризти дуба: гризе й гризе, уже до половини догризла. А ось летять… Івасик баче, шо вже перегризе. Летять-летять гуси. А він просить (наспівує):
– Гуси-гуси, гусинята, візьміть мене на крилята, понесіть мене до батенька! А в батенька їсти й пити і хороше походити. Сорочечка білесенька і ложечка краснесенька.
Вони ка(жу)ть:
– Хай тебе задні, хай тебе возьмуть!
Та й полетіли – не взяли. А Змія гризе, а Змія вже, вже от-от дуб упаде. Ось летять друга партія. А Івасик обратно до їх (наспівує):
– Гуси-гуси, гусинята, візьміть мене на крилята, понесіть мене до батенька! А в батенька їсти й пити і хороше походити. І ложечка краснесенька, сорочечка білесенька.
І ці не захотіли брать. Ка(ж)уть:
– Хай тебе он заднє там гусятко буде летіть одно, хай воно тебе возьме!
І полетіли. А Змія вже от-от на волосину, от-от упаде дуб, уже шатається дуб, от-от зараз упаде. Якось летить уже те гусятко, таке ж общипане, хвореньке таке, слабесеньке-слабесеньке. А він давай же проситься:
– Ой гусятко-лебедятко, візьми мене на крилятко, та понеси ж мене до батенька! А в батенька їсти й пити і хороше походити. І ложечка краснесенька, й сорочка білесенька.
А воно і каже:
– Ой Івасику, я таке слабесеньке: ото не знаю, чи долетимо ми вдвох. Ну, де ж тебе дівать, не оставлять же тебе.
Ну, сів Іванко на гусятко та й полетіли. Прилітають до дєдушки, до бабушки і сіли на хатку, коло труби, і сидять. А дєдушка й бабушка сідали саме вечерять ввечері. Бабушка дає дєдушкі ложечку і каже:
– Це тобі, дєдушка, ложечка, а це мині.
А Івасик почув на горі та й каже:
– А мені!?
Бабушка дає дєдушки кусочок, скибочку хліба і каже:
– Це тобі, дєдушка, скибочка хліба, а це мині.
А Івасик каже:
– А мені!?
Коло труби сидить. А бабушка каже:
– Ой діду, ніби нашого Івасика голосочок. Десь Івасик тут.
Дід:
– Та це тобі вчувається.
Та й обратно бабушка ка(ж)е:
– Це тобі, дєдушка, пиріжок, а це мині.
А Івасик каже:
– А мині!?
Почув і дєдушка та:
– Правда! Нашого Івасика голосок.
Вискочили з хати. Як глянули, а вони сидять на трубі: і гусятко, і Івасик. Ой тут скричали, прибігли сусіди, принесли драбину, полізли, достали їх із того. Івасика скупали, наділи сорочечку білесеньку, дали йому й ложечку краснесеньку, хороший обід: шо тіки, чим тіки його не частували – шо саме луччє було в їх усім вони його частували. А вже гусяткові насипали і пшонця, і пшенички, і всякого зернечка по самі колінця, і напоїли холодної водички з джерельця.
І досі вони це живуть там і хліб жують.