Сірко

Жив в одного хазяїна собака, звали його Сірко. І так уже він годив хазяїну, так уже годив: якби десь шось шерхне, вже й він (…), вже всю ніч прогавкав і на минуту ни спав, все беріг хазяйське добро. Так ось уже на старость став уже він слабнуть, став на глаза вже плохо бачить, став недочувать, і от хазяїн надумав його геть вигнать із дому. Вигнав він його з дому, він іде степом і журиться (…): «Що ж мені дальше робить?». Коли це йому зустрічається вовк.
– Куди це ти йдеш, Сірку?
– Та де ж я йду, – каже, – скікі літ жив, служив хазяїну вірно. Та він на старості літ мені шматка хліба пошкодував і вигнав мене це у степ: «Іди, куди хочеш».
– Не журись, – каже вовк Сіркові, – я тебе виручу. Давай зробим так: я тебе виручу і тебе хазяїн обратно прийме назад, та ше й як тобі служитиме.
Порадились вони, порадилися.
– Ну, як же це ми зробим? Та, – каже, – знаєш шо, Сірко, ось твої хазяєва підуть жать пшеницю і возьмуть з собою мале дитя, в їх є, а ти ходи тут недалечко коло степу, коло цієї нивки, а я буду наблюдать.
Порадились, вони, порадилися – так і зробили. А тоді каже ж вовк:
– А тоді я, – каже, – тіки вони одійдуть геть далеченько од дитини, а я це як підскочу і схватю дитинку, і буду тікать, нести ту дитину, а ти, – каже, – за мною біжи, – каже, – і кричи, догони мене, надуши і однімеш те дитятко, і тоді вони тебе, мол, приймуть.
Ну, порадилися – ладно, так і зробили. На другий день вийшли хазяєва в поле і взяли мале дитятко. Сами пішли пшеницю жать туди дальше в загони, а дитятко бросили саме. Як ось, як де не возьмися – вовк. Як біжить, і туда – до тієї ж дитини. А хадзьова як почули та:
– Гіч-га, Сірко! Гіч-га!
А тут і Сірко явився.
– Гіч-га, Сірко! Гіч-га!
Мол, «Возьми!».
Цей Сірко як біжить, як доганяє цього вовка, надушив, одняв дитиночку і приніс хадзяєвам. Вони такі раді, такі Сіркові благодарні, забрали Сірка з собою.
– Ходім тепер, і Сірко будеш нам обратно вірно служить, ми тебе ніколи не виженем, який би ти не був.
І прийшли всі додому з степу. Як ось, незабаром хазяєва собираються гулять свадьбу – старшого сина женить. Так ось прийшов вовк до садка. Ходив же всігда до Сірка, Сірко виходив. Вони там погуляють за садком, побалакають і розходяться. Ну й цей раз пришли. Сірко ж і каже, шо ж:
– Мій хазяїн думає свайбу гулять. Ну, ти ж мені, – каже, – добро зробив, – на вовка, – і я тобі должен же отблагодарить. Приходь до нас на свайбу: отоді-то й отоді-то буде свайба, і ти приходь, і я тебе проведу так, шо ніхто і не побаче. Я проведу тебе за стіл посадю, напою й нагодую.
Ну, так і зробили. Дождали того дня. Ось весілля таке, свайба йде в полном разгарі. Вовк прийшов до садка. Сірко вибіг туди, узяв його, і нехто й не бачив. Провів його якими там манівцями, провів його – і під стіл, і заховав його під стіл. А сам тоді ж сидить же та (…) наливає ж рюмочки та закуску дає: та ковбаси, та холодець. Та їсть же, Сірко та ще наллє. А той:
– Ой братіку, я вже мабуть буду співать! Не наливай, я буду співать!
А він:
– Та ничого не співай. Я тобі ще наллю, тіки не співай.
Та ще налив, та ще налив. І вже аж вовк уже не витерпів, уже сп’янчився, той все:
– Не співай!
Да наливає, підливає, а той з тої ізп’янчився аж зовсім вже, та як завиє під столом… А люди як посхвачуються – хто куди тікать. А тут он люди отямились: «Та це ж вовк отой!». Та за дрючки, та за вовком за цим. А Сірко тоді собі – за вовком же, та надушив цього ж вовка і не дає людям бить. А хадзяєви то кричать:
– Не трогайте Сірка, не трогайте! (…) Сірко сам розбереться. Ви мені собаку уб’єте. Не займайте нехто ничого!
І люди не стали бить вовка. А Сірко вивів обратно вовка за садок на вигін і каже:
– Ти мені добро зробив і я тобі добро зробив.
І попрощалися.

На цьому казка – конець.