У нас дєд був, такий, шо знав

А як боліє дитна чимось, чи злякалася, шо робили? Вели, може, до кого?

У нас дєд був, такий, шо знав.

Це там в Голубівці?

Ні, вже сюди переїхали (село Косівщина – В.Г.) ми, так ще дєд живий був. До його ходили, вобщім. Ну він так.

він чи вишіптував чи шо?

Вишіптував, ага, шептав.

А гроші брав за це?

Ні.

А шо несли?

Нічого. Каже: «Як пособиться, ти й сама прийдеш тоді до мене, принесеш шось. Іди».

А шо ж він лічив?

Єслі оце ж уроки, як зурочать, так ото він. Дітей не водили до його, а дорослі ходили. Коли гуляли свайбу, в нас отут уже в Косовщині, недалеко. І ми односельці з цим мужиком, рядом жили. Він на гармошку грав. Дуже гарно грав. І то на свайбі там же грав. А я так сижу, мій чоловік близько був. І він підійшов до мене з гармошкою (а він узяв мою сестру двоюрідну). І він прийшов по плечу отак як б’є мене, як б’є по плечу. А я кажу: «Ну Миколо, та чьо ти мене б’єш, у мене вже плечо болить». А він не балака – речь отняло. І він мені кулаком тусує так. І показує – пішли. Ми вийшли, не балакав. Взяла гармошку його жінка то ж. І він веде сюди, до мене. Сюди ж, до діда. Він же ж знав. Тоді зайшли у хату ж. Я кажу, тоді «татом» називали. Кажу: «Тату, шо з Миколою таке? Не балака». А він сидів спав. «Хай іде сюди». В спальню. Він там коло діда посидів. І шо ви думаєте? Забалакав. І каже: «Пішли назад». Ще пішли на свайбу, ще бозна поки гуляли.

А чого одібрало рєчь?

Ну хтона, може з людей.

А діда як звали?

Семен.

І шо він йому там робив?

Ну шептав, тільки шептав. Якусь молитву гарну знав.

А від кого він научився?

У його мати знала.

А дід як вмер в сімдесят восьмому році, нормально він вмирав? Бо, кажуть, люди, які знають воно буває…

Ну так то знають так вєдьми, так тоді ото. А він простий, він на погане нічого не знав. Він на те не знав. Я знаю одна жінка привела дочку. Уже зрослу. І це ж як сьодня знаю така щока, така, нагнало. Не джо моєї міряючи, як кажуть. Ну вона привела ото ж, вони знали, шо дєд з людей пособля. А він вийшов, до їх за двір же вийшов, глянув на щоку, каже: «Ні, я од цього не знаю». Єслі я не знаю, так він не береться. Каже: «Я од цього не знаю». А вона тоді, її мати, каже… І я стою, а він повернувсь пішов у двір. «Бач, як ми бідні, так дід і не схотів». Як заплаче, а мені так жінку ту жалко зробилося. Вертаюсь я в двір, каже: «Тату, ну пошепчіть, може воно й пособиться». «Ну хай іде». І шо ви думаєте. Це вона утром була, а я вечером їду в город, і вона їде – нема нічого на щоці.

А він не за все брався?

Ні, він шо не знав, то він не брався.