Начинають із суботи

Музиканти грають на весіллі в неділю?

Начинають із суботи. І до самої середи.

А в суботу що робиться?

А шо в суботу робиться? У суботу ж молодих виряджають на свайбу кликать. Коні запрягають, убірають дугу, дзвонок чіпляють до дуги. І ото ж чіпляють дзвонок укріпляють, а то так два. Як їде молодий або молода. Боже! Зімой, було, ми ще ж малі. «Молода їде!» Снігу повно, а вбуться ні в шо. Босі по снігу й до самої дороги. Подивлись і пошов до хати.

А музики грали?

Бувало, шо молодий і молода їдуть з музикою. Приїжджають до двора оце ж, як і я йшла заміж, їздили у друге село кликать. Ага, приїхали ж до родичів же ж, коні стоять і музика, музика пече. Та зійшлося усе село Мелешківка. А тут же ж молода приїхала, а родичі шанують же молоду, саджають за стіл. А музика пече – страх божий. Тепер ось «Галько, чи Манько, ану на оце во, понеси музикантам, хай підобідають». А там танцюють ті, шо прийшли дивиться. Скільки духу.

Родичі повинні були пригощати, вони знали, що ви приїдете?

Хто знав, а хто й не знав, всьо равно мотається. «Та не нада, ми ж тільки шо в тітки Гальки чи в тітки Маньки». «Ви не балакайте, не спішіть»…

А як же кликать, от ви приїхали, шо казать треба?

Ага, приїхали, увійшли в хату: «Здорові були! Із суботою, з святим днем. Просили батько, просили мати, прошу і я, і увесь мій рід, приходьте на свайбу». Оце так казали. А вони кажуть: «Спасибі батьку, спасибі й матері, спасибі й тобі, дітки, за твій труд».

Що з собою брали, щоб кликать чи вбрані як були?

Убрані, аякже ж, убрані. Вінок же ж на голові (я зімою йшла). Таке удя́гало було, кажуть, «ватянка» така була, з рясами отако во. Рушником королевським під’язана молода. І дружка із молодою ж, тоже в вінку. За пазухою – два калачі так спеціально печуть, такі невеличкі, пара калачів. У молодої за пазухою. І хлібина під рукою.

А калачі як виглядали?

Калачик, отак береш кістечка (тіста – В.Г.), отак качаєш, качаєш, а тоді отак завернула, а тоді іще раз перехрестила і обвела – і оце й калачик.

просто з ними їхали, їх нікому не оддавали?

Ні, ні, поки і до молодого заберуть. А тоді ті калачі молода собі у скриню, у скрині підскринок, ото туда кидає. Кажуть, як уже ж будеш родить, так шоб кусала той калачик, шоб легше родить було. А, це в п’ятницю ж, у п’ятницю начинала по чужих селах кликала. Приїхала додому – морозяка тридцять градусів, намерзлася. А тут калачі ж і то, ліплять. Ну і залізла на піч і лягла та й спала. До завтрішнього утра, а завтра ж уп’ять ближні ж, ближні оце хутора там Баранове, Діброва, Лахнівщина.

Ті самі взяли калачі і пішли знов?

Уп’ять калачі ж забрала, уп’ять же вирядили з музикою, з усим. І поїхала, та приїхала аж увечері. Бо куди не зайди, всі ж вітають, молоду ж шанують. А то кажуть: «А в того приїжджяла молода, му́рла, та й не пошанували й молодої». А так ото старалися уже усі. «Та я ж спішу». Не буде діла, тільки сідай та й усе.