Боліла та дитина дуже

Боліла та дитина дуже. І папаші дома не було, а ми дома були. І та дитина лежала, і я дома була, і мама… дверима наче, і туди в ту хату пішло, дверима гуцало, а там чиста хата і посуда в нас була, і посуду як… Хтось пішов і всю посуду побив. Бооже... пропало. І сидимо з мамою над тією дитиною, коли дивимося – ну вода капа. Та шо це таке за причта для нас? Перейшлося все, мама: “Ну ж, ходім в ту хату”. Пішли в ту хату, все ціле стоїть і хата скрізь позачинята. До дитинки, до тії дитини, а вона вмерла. Папаша коні пас. І пас він отам де на Костянтинівку їхать ото в посадці там могила. І шо то за могила, я не знаю. І він пас і каже, я ліг на ту могилу, коні пасуться, а я ліг. А воно каже: “Встань! Устань відціль!” Я, каже, встав, подививсь – нема нікого. Та вп’ять. А воно каже: “Встань!” А папаша тоді сів верхи, та й приїхав додому. Та й каже, тільки в хату входе та отак та так. А воно ж у нас вже покойник. А воно видно... ото таке, ага, ото таке було колись.