Там чийсь закопаний скарб

Там чийсь закопаний скарб. А закопується так ото. Ну раньше ж були великі багачі, а такі скупі, шо вони ж не давали ніколи дитині гроші так, як ми оце. «На, на», – тикаєм же їм шоб згадували ж. А тоді ж не давали. А ото закопують, кажуть, у горшки тиї… те золото і заклинають його. Це так як ми здря закопаєм, то так воно й пропаде. І то воно заклинається. Якому-то поколінні. Ну, моєму батькові був скарб. Ну він його тільки не взяв.

А чому він його не взяв?

Не взяв. Бач же, скільки вже йому так траплялося, а от, бач. Чи воно якраз не йому, може, було. Ну нікому ж воно не покажеться. А тільки тому покажеться, на кого воно закляте. Уперед отут у нас, коло нас там недалеко і жили. Так тоді, як ходили ото (це на Великдень особенно), ідуть же паску святить, а дома об’язатєльно хтось остається. Бо тоді вори дуже лазили. І тоді пішли (там по-сусідськи ж), пішли ті ж усі паску святить, а дід остався дома. Як уходе… зіма, ще зіма, ще сніг же ж був, воно рано ж паска. Він же той дід сидить, як откриваються двері. Як уходе корова у хату. Він: «Ось, дивись, де ти взялася?» Та за качалку, та по тій корові. А вона й розсипалась. І купа грошей. Скарб увійшов, сам увійшов. Купа грошей. Він тоді взяв лопату, шо ото хліб сажать, підгорнув під піл ті гроші і сидить уже труситься ж. Поки поприходили з церкви, тоді розговілися, тоді він як откриє ту ж простиню. О, страшне! Тоді, кажуть, вони розжились, а то так бідно жили ж. тоді вони аж розжилися, ті люди.