А то те, шо точно моєму батькові було

А то те, шо точно моєму батькові було. Ото всігда ж досвітки у нас. Ото ж попрядуть, а тоді і ночують же ж у нас. Батько взяв рядно і пішов же ж по солому. Це ж на долівці так розстилають. А садок у нас. І все времня йому там у садку туди далі до За́мку (ми якраз там, де до Замку і жили). Свічка горить. Ніхто не баче її. Ніхто не баче із сім’ї, а батько баче. Бо воно йому, його скарб ото. І він і показував де і тернина та, ото, каже, ото хтось закопав же гроші. І батько, може там третє чи яке там покоління заказав. Це якраз воно батькові. А тоді він узяв те ж рядно. І йде ж (а клуня була там аж над яром). Іде ж по ту солому. Каже: «Отак згорнув і несу під рукою рядно». «Іду, йду – каже. Там дорожка ж у нас була туди. Як рвоне те рядно в його з рук! Як увірве попід коліньми! Так навзнак і шарахнув. Аж каганці засвітились. Тоді «Лежу, лежу, – каже, – лежу й лежу. Треба ж уставать». Устав, рядно під рукою так, як і було. І не мокре, а сухе так, як і було. І нема ніде нікого. Він так встав, пішов, набрав таки ж тиї соломи (я б зроду не пішла). Набрав тиї соломи, вніс і нікому ж нічого не розказує. А тоді вже ж було оті досвітки да наші дівки й парубки, а вони б і не то ноччю, а й дньом би сиділи в нас, не пішли б додому, боялись би. Ну тоді розказав же він матері. А тоді у матері ще було три зовиці, як вона йшла за батька. Батько то був, мати рано вмерла, свекруха, а три зовиці було. І так бідно, ну бєдность повсєгда була дуже… Ото тільки куркулі жили, а такі ж усі бідно жили. Тут, каже батько, підходе Різдво. Повставали вони вдосвіта топить піч дівчата всі, і мати ж встала. І батько в нас іспокон віку, як тільки мати встала – й батько встає. … А хоть ото шось-небудь робе, або цівки суче, або тче. Мати топе, а батько тче. І дівчата ті зовиці іще ж були. То вони як тоді уже у Зіньків пішли там до пана, там уже служили. Ну й клопочуться: йде Різдво і нема ніде нічого. А це ж святки, треба ж хоть би кому-небудь там чи спідниця, чи там… ну й хліба ж немає. І пирога ні з чого ж іспекти. А батько сидить та каже: «Чого ви журитесь? Осбь баранчик ускоче, – каже, – в хату. Я його стукну і будуть гроші». Ну поза вухами пішло, ніхто ж йому нічого не той же. «Шо ти верзеш? І не п’яний і мелеш хтозна шо». Пішла мати по дрова. Розтопила й пішла по дрова. А в нас і свої ж вівці були. Як откривати двері, сінешні открива – нічого не поняла. Открива хатні двері, а баранчик попід ногами в матері, попід ногами. Та як добіжить до батька, та тільки: «Ме». І поки добіг до батька, поки мати двері закрила, а він вискочив. Батько тільки вспів сказать: «Бач, я ж казав». І всьо. І тоді вони ж ото ж пішли зутра ж надвір, пішли ж, думають, може то наш, наші там вівці вискочать. Нема ніде ні сліду, нічого нема. А це те, шо точно. «Бач, – каже, – я ж казав». А якби він його штурхнув, ото скарб, ото ж його гроші були. І так вони десь там і є. Коло Замку, отам де ми жили, там терен був такий у нас ріс, садок і ото терін. Там під тернем все свічка там горіла. Ніхто її не баче, а батько баче.