Коли довго не було дощу, люди виходили дощу просити

Коли довго не було дощу, люди виходили дощу просити. Люди виходили, просили батюшку, брали охрести, ікону і ходили по полях, Бога просили, шоб Бог допоміг і полив дощем. Впереді процесії йшов батюшка. Ікони несли ті, хто в церкві прислужує. Короги носили. На поля само собою ходили, ще й дні підбирають, які празники. То воду святили, а то на поля. Колодязі святили люди. Те собі тягне, а те собі, щоб колодязі освятити. Батюшка освячував колодязь. Віник як таке нав’язане, таке шо кропило, і кропили. Батюшко кропив. Навколо стоїть круг (з людей – Н.О.) він кропить усей круг і людей. Люди банки становили, шоб освятити. Та її (воду – Н.О.) і святять і святять усе літо по празниках. При освяченні. Ходять кругом колодязя і співа батюшка і півчі підспівують. Для освячення, люди каждий бере із дому воду чи банки, чи батончики. Воду несуть додому, а дома можуть своєї добавити (щоб було більше – Н.О.). Літом всі празники празнують і святять воду. Празники невеликі, а люди придержувалися харашо (празників – Н.О.). Воду святили і на Миколая (травень) і на Івана Хрестителя і на Вознесення. Та літом одно тіко і святять воду. Вода була в ходу. Поставити, хай вона стоїть цілій год. Раньше було, мале заболіє – кроплять, корова не розтелиться – кроплят. І оце літом, хоч малий празничок, а воду святят. Перекликуються: «Завтра воду святитимуть…» і так пішло одне по одному. Кажут: «Пішло й пішло». Людей багато збирається. Коли вода святиться, треба шоб свічка горіла біля води, коли б не святили. Свічки старі люди кажди по-своєму хранили. Ага, це свічка, у неї горе яке, чи шо, вона (свічка – Н.О.) ліче. Свічку купують у церкві і держуть разом з водою.

Колодязі скрізь були. Журавлі – це така вода почьотна, хароша. Журавель становиться по ходу мужиків (воду на смак визначають по висоті журвля, чим вищій, вода краща – Н.О.), того шо вони розміщають, вони вищитують. Якшо журавель високий та груз у нього. Вода почетна і журавель і колодязь почетний, якшо хазяїн гарний. А якшо скупенький… Журавель вищій, розкошній. Колодізь і журавель був розкошій, бо там воду святили. Там де журавель – там воду святили. Якесь нещастя у людини – вона бере свячену воду і кропе. Коли приходили воду набирати, чи кропили шось, читали «Отче наш». Коли сосновий зруб – воду не вп’єш. Сосновій зруб швидко гніє, а дубовий – ото вода гарна, пахуща. Колодізь треба копати глибоко «на вдалую». Копають так, шоб пісок був, землю підбирають (знаючі люди – Н.О.). Копачі дивились, який зверху бур’ян росте і яка должна вода бути. Не хватало у всіх снаги шоб колодязь копати. Це ж платити гроші треба. Були цілющі кринички, ходили за село до Борового, там яка вода була, золота! Вода з-під горки біжить. Казали: «Там мольнія пробила». Ми тоді у батистових платочках дівували. Те в крейді, те в муці ото стірало, хто як. І я ото платочок, кохточку возьму, вистіраєш у тій воді, та як погладиш. І полоскати туди більйо возили. Де водичка хароша в криничці – берегли всі люди. У селі були колодязі, а за селом то кринички, там уже ніхто не скаже шо колодязь. Колодязі мали назву від хазяїна «Клочківський колодязь», «Даньків колодязь». На початку вулиці і в кінці були колодязі. Люди ходили по воду. Ходили викуштовувати воду (у якому колодязі краща на смак – Н.О.). В каждого вода була погана, а ходити не хотілося по людях, тоді люди на вулиці зібралися і викопали гуртом колодізь. Гуртом викопали колодізь на вулиці. Була добра вода. І вся вулиця ходила брати воду і берегли той колодязь. Послі вже чи викопали, чи не докопали – стол накривали. Вулицею накривали стол і горою їди в їх. Приносят в кого шо є.

Зруби були дерев’яні. Був такий чоловік, якого наймали колодізя чистити, а сами туда не лазили.