​Переїхали ми в старий дім жити

Переїхали ми в старий дім жити, ну і як годиться – пустили кота попереду. А із меблів занесли діван і крісла. У цьому домі гулко, пусто. Наморились ми, позасинали, чуємо – хтось шарудіт у замку двірей хвіранки. І чує мій чоловік, і я чую, але притихли і… Кожному здається, що чули, а бути не може. І тут двері риплять і розпахуються, потім хтось заходить у коридор, стоїть там. І довго охає, вздихає. А потім почалапав до ванної, і почав бризкати водою. Тут я вже не витримала і кажу: “Куди то він поперся?”. А чоловік мене питає: “Ти що, теж чуєш?”. А я йому відповідаю: “Так шо ж мені не чути, я ж не глуха!”. “Ойй, – каже мій чоловік, – а може це у сусідів?”. “Та ти в своєму глузді, – я йому відповідаю, – які сусіди? Ми ж не у місті!”. “Тоді давай я лягу у стінки, а ти скраєчку?”, – каже мій захисник і лицар. Я розсміялась. Лягли ми. Ну, більше цей “Хтось” у нас не зʼявлявся. Не знаю, домовик це був чи ні. А мабуть і старий хазяїн приходив. Зайшов, подивився, він померз у цій хаті, попрощався з хатою і пішов.