А тоді ото Прокіп’я, після Петра

А тоді ото Прокіп’я, після Петра. Прокіп’я вже.

А як кажуть?

Прокіп’я не живе без кіп’я. Копи такі клали на городі. Снопи в’язали, жали хто косою, хто серпом. В’язали в снопи, а тоді клали такі копи, по шісдесят тих, по тридцять. Як ціла копа – шісдесят снопів. Кладуть, шоб колоски всередину. Як дощ піде, шоб не замокали. Тоді молотять, як уже воно висохне гарно в копах. Носять у двір, двір вистругують, трави нема, ні кирпичу ж не було. Вистругують траву, тоді ж трава була у дворах. І нема кирпичу, чи там плітки, так траву, не буває трави, витопчується. А тоді ж, було, трава, оце стружать лопатою, округи ставляють дрюки, носять ті снопи, ставляють округи, сохне. А тоді молотять у два ціпи: одно стає з ціпом, і друге, з того боку з ціпом. І ото тиждень молотять. До річки ходем купацця після молотіння. Ото таке, ввечері. Тоді ж його віють, сіють і на те (воно ж із землею) на решето протрусюють, і провівають на вітрові. А ото ж раньше були віялки́, були клуні такі високі, це давно. На зіму звозили туди, багато ж сіяли (це вже при мені не багато, латку там, пів города посівали). А як колись – у полі були, сами собі хазяїни. Січас то ж комбайнами, тоді ж не було комбайнів, а сами собі. І ото клуня в каждого багатого, ну такого, хазяїна. У клуню звозять, і зімою молотять. Молотять, у клуні й віялки́ такі, засипають, і віяли оце зе́рно. Оце цілу зіму. Отаке. Це давно-давно, не при мені. Я клуні застала, і в колхозі ше стояли, ну вже при мені не те.