​Ну отож давня якась казка була.

Ну отож давня якась казка була. А чи вона яка-то казка, чи приказка, но було таке. Що кажуть жило три брати і всі Кондрати. А один – Ванька-дурачок. І поїхали орати та забули колганку взяти. А колганка – та, шо сало товкти. Затовкувать. Колись не жарили, а затовче трошки, аби добре було.

Затіруха, да?

Ага. Ну і посилають – піди додому, возьми колганку. Ну, як же ж, а він такий же ж, забуде це. І він іде: “Колганка, колганка, колганка…” Їдуть молоді. Прислухавсь молодий, що він каже: “Поганка, поганка…” Виходить молода – поганка. Схвативсь, набив йому. Вернувся він до тих хлопців. Реве ж, бо побили його. “ Та й глупий же ти, ти б же сказав яка красива, яка гарна.” Він іде вп’ять… Чоловік смалить свиняку, а він доходить до його та каже: “Ох яка ти й красива, яка ти й гарна.” А той чоловік дивився, дивився, шо ж він меле?! Уп’ять набив йому. Набив. Вернувся він вп’ять до тих братів – “Отак, отак же набив”. “Та який же ти, ти б же сказав, шо дай Бог, щоб ти з своєю сімнею харашо поїв його, привітався б же якось”. Він іде, іде, ось не в харошім ділі десь сидить дядько… (можлив, мова йде про випорожнення – К.К.) Він доходить до того дядька : “Дай Бог, щоб ти з дітьми поїв”. Схвачується ж той дядько, як начав уже ж молотить, як начав його молотить. Та молотив, молотив, так він не вернувся вже до братів, та пішов додому, до батька. Хай ждуть колганку.