Верба, верба, де ти зросла

Ой зацвіла рожа край вікна, (двічі)
Мала я мужа, ой мала я мужа, ой мала я мужа пияка.

Нічого не робить - тільки п’є, (двічі)
Прийде додому, а прийде додому, а прийде додому – жінку б’є.

ー Не бий мене, муже, не карай, (двічі)
Ой бо я сяду, сяду та й поїду, сяду та й поїду за Дунай.

Ой як я на лодку сідала, (двічі)
Правой рукою, а білим платочком, а білим платочком махала.

ー Ой вернися, жінко, додому, (двічі)
Не буду бити та буду любити, ой бо горе жити самому. (двічі)

Ой вернулась жінка уночі, (двічі)
Горшки побиті, а ложки немиті, а діточки плачуть на печі. (двічі)

Ой вербо, вербо, де ти зросла,
Що твоє листячко вода знесла?

Ой знесла, знесла тиха вода,
А я молода, як ягода.

А я молода, як ягода,
Не піду заміж за рік, за два.

А піду заміж аж п’ятого
За п’яниченьку проклятого.

А п’яниченька все п’є та п’є,
Прийде додому – лає та б’є.

Ой не раз, не два утікала,
В вишневім саду ночувала.

Соловей в саду все «тьох» та «тьох»,
Котяться сльози, як той горох.

А зозуленька: «ку-ку, ку-ку»,
За кого ж це я терплю муку?

Ой чи за отця, чи за неньку,
Ой чи за себе, молоденьку?

Ой не за отця, не за неньку,
Ой та й за себе, молоденьку.

Ой я жила я сім год удовою
Та й не чула землі під собо(ю).

Превраїли превражії люди:
«Вийди заміж - добре тобі буд(е)».

А я людську воленьку ввольнила,
Вийшла заміж, головку втопи(ла).

Утопила головоньку в глибоку криницю,
Вийшла заміж за гірку п’яни(цю).

Та й не знала як з миленьким жити,
Пішла ж його раненько буди(ти).

Та й забула людей розпитати,
Як милого на йменнячко зва(ти).

«Уставай же, милий, моє милування,
Ой уже ж тобі готове вмива(ння).

Та й уже ж тобі водиця в кубочку,
Шитий рушник висить на кіло(чку).

Та й уже тобі варенички в маслі
І на столі горілочка в пля(шці)».

Як став милий з постелі вставати,
Стала мила в вікно виліта(ти).

«Ой як же ти, мила, та й норови знала,
Шо й од мене в вікно й виліта(ла)».

«Ой я ж, милий, твоїх норовів не знала,
Мені твоя матінка сказа(ла).

Шо я твоїй ненці головоньку й ськала,
А вона мені всю правду сказа(ла):

«Шо й у мене син – червона калина,
Будеш, доню, синя як ожи(на)».