Летіла зозуля та й стала кувати

За лісом не бачу, за горем не чую,
За недобрим мужем дома не ночую. (двічі)

ー Пусти ж мене, милий, до броду по воду,
До броду по воду, до рідного роду. (двічі)

ー Ой не пущу, мила, до броду по воду,
Бо ти все розкажеш про нашу незгоду. (двічі)

ー Ой не буду, милий, не буду казати,
Як стануть питати, то я вийду з хати. (двічі)

ー Чи ти ж мене, мамо, в куплі не купала,
Чи ти ж мені, мамо, щастя не бажала? (двічі)

ー Не раз тебе, доню, у куплі купала,
Не раз у той купіль доля заглядала. (двічі)

Не раз у той купіль доля заглядала,
А щастя ж не дала, бо сама не мала. (двічі)

Зеленая вишня з-під кореня вийшла,
Віддали мене заміж, де я не привична. (двічі)

Ой вийду на гору та й гляну додолу.
– Вари, мамко, вечерю ще й на мою долю. (двічі)

– Варила, варила – не много й не трошки.
Нема ж тобі, доню, ні миски, ні ложки. (двічі)

– Згадай мене, мамо, хоч у раз у вівторок,
А я ж тебе, мамо, – на день разів сорок. (двічі)

Ти думаєш, мамо, що я тут не плачу,
За гіркими сльозами я світа й не бачу. (двічі)

Ти думаєш, мамо, що я тут паную,
Прийди подивися, як я тут горюю. (двічі)

Як піду я в ліс по дрова, наламаю (лому),
Завіз мене мій миленький в чужу, в чужу й стороно(ньку).

А в чужій сторононці ні батька, ні неньки,
Только поють в саду зеленом солов’ї, поють соловей(ки)

Пойте, пойте соловейки всими голосами,
А я вийду в сад зелений, вмию… вмиюся сльоза(ми).

Як зломлю я з рози квітку, та й пустю на воду.
Пливи, пливи, з рози квітка, аж до, аж до мого дом(у).

Плила, плила з рози квітка та й стала кружиться,
Вийшла й з хати стара й мати та й ста… та й стала жури(ться).

“Ой, чого ж ти, моя доню, така стара стала?
Чи тя милий не кохав же, чи свекруха й обіжа(ла)?”

І милий кохав, і свекруха не обіжала,
Знать судьба моя такая, рано, рано й старой ста(ла).