Digital archive of folklore

Ой у полі висока могила, (двічі)
На могилі червона кали(на).

На калині чорний ворон кряче, (двічі)
На чужині сиротина пла(че).

Ой казали сиротині люде: (двічі)
– Вийди заміж - краще тобі бу(де).

А я ж людську воленьку ввольнила. (двічі)
Вийшла заміж - голівку втопи(ла).

Утопила в глибоку криницю, (двічі)
Вийшла заміж за гірку п’яни(цю).

(Ой гуль-гулі, голубоньки, з хати,
Не збудіте милого з кроваті.

Сама знаю, коли ізбудити,
Ой як начне сонечко сходити.

Затулили напільні оконця,
Щоб не текло на козака сонце.

Ой став милий з кроваті вставати,
Стали подушки по хаті літати.

Стали подушки по хаті літати,
Стала мила у окно тікати.

– Ой чом, мила, у окно тікаєш,
Хіба ж ти, мила, шуточок не знаєш?

– Ой якби я за шутки приймала,
То я б досі в могилі лежала.)

Вітер віє, ой, вітер повіває,
Ой, мати ж дочку, ой, про життя пи(тає).

Мати дочку, ой, про життя, ой, питає,
Ой, спитай мати, ой, сірого ву(тяти).

Спитай, мати, ой, сірого, ой, вутяти,
Ой, сіре ж вутя ж, ой, по морю пла(ває).

Сіре вутя, ой, по морю, ой, плаває,
Ой, воно ж моє, ой, все горечко знає.

Воно ж моє, ой, все горечко знає,
Ой, первеє горе – ой, дитина ма(лая).

(Друге горе – свекруха лихая,
Третє горе – мой милий ревнивий,
Сам поїхав у поле орати,
Мене заставив волів поганяти.
Гей, ви, воли сірі, половії,
Осталися мої літа молодії).

Ой ти, зозуле петрівняя,
Ой не куй рано й у дібро(ві).

Ой не куй рано й у діброві,
Не збуди мене, молодо(ї).

А збудять мене раніш тебе,
Сива зозуле не для те(бе).

Вставай, невістко, годі спати,
Та йди капусту полива(ти).

Невістка встала й послухала,
Та й знов головку й укута(ла).

Свекорко каже: "Розбудімо!",
Свекруха каже: "Задаві(мо)!".

Свекорко каже: "Гріх нам буде",
Свекруха каже: "Друга буд(е)!"

Свекорко каже: "Не такая",
Свекруха каже: "Молода(я)!"

Свекорко каже: "Не до мови",
Свекруха каже: "До любо(ві)!"

Ой зіма, зіма, ти холодная,
Та й не зморозь мєня, та й ще й мого коня.

З походу йдучи, коня ведучи,
Ой, та й коня ведучи, ой зброю несучи.

Зброя ти моя, зброя ясная,
Ой, та й доля ти моя, ой рознещасная.

Як жена мужа зненавиділа,
Ой, та й повела й у сад, та й зарізала.

Не зарізала, та й замучила,
Ой, та й протів серденька та й не влучила.

(Прийшла додому, сіла за столом,
Пише пером, каже словом.

Горе, Боже, з таким мужем жить,
А ще гірше, як такого нєт.

Ой піду я в сад, та й візьму назад,
Уставай, милой, та й ходім домой.

Бо уже ж ти в саду та й належався,
Різних пташечок та й наслухавася.
Красних яблучок та й накушався.)

Ой ти петрівня зозулино,
Та й не куй рано по дібро(ві).

Та й не куй рано по діброві,
Не збуди мене, молодо(ї).

Хоч збудять мене раніш тебе,
Сива зозуля не для те(бе).

Вставай, невістко, годі спати,
Та йди капусту полива(ти).

(Невістка встала. послухала,
Взяла відерце й постукала.

Взяла відерце й постукала,
Та вп'ять головку укутала.

Свекорко каже - розбудімо,
Свекруха каже....)

Із-за гори та й вітер повіває,
Мати же дочку же, ой, про життя пита(є).

Вона мати, ой, про життя питає,
Спитай, мати же, ой, сірого вутя(ти).

Спитай, мати, ой, сірого й вутяти,
Сіре же вутя же, ой, на морі ночу(є).

Сіре вутя, ой, на морі ночує,
Воно же моє же ой, все горечко чу(є).

(Перве горе – свекруха лиха,
Друге горе – дитина мала,
Третє горе - мой милий ревнивий,
Їде у поле орати,
Бере мене волів поганяти.
Ой соб, воли, цабе, сірі, ой цабе, половії,

.....).

Ой з-за гори та й вітер повіває,
Ой мати дочку та й про життя й пита(є).

Спитай, мати, ой сірого вутяти,
Ой сіре вутя та й на морі ночу(є).

Сіре вутя та й на морі ночує,
Ой воно ж моє та й все горечко чу(є).

Тече річечка невеличечка, схочу – перескочу,
Віддай же мене, моя матінько, за кого я схочу,
Віддай же мене, моя матінько, за кого я схочу.

Як віддавала, наказувала в гості не ходити,
А якщо прийдеш, моя донечко, то й вижену з хати,
А якщо прийдеш, моя донечко, то й вижену з хати.

Терпіла годок, терпіла другий, третій не зтерпіла,
Перетворилась в сиву зозулю, знялась, полетіла,
Перетворилась в сиву зозулю, знялась, полетіла.

Гаєм летіла, гілля ламала сизими крилами,
Гаєм летіла, землю кропила дрібними сльозами,
Гаєм летіла, землю кропила дрібними сльозами.

Прилетіла в гай та й сіла на край, та й стала кувати,
Вийшов з хати брат, на порозі став ружжо заряжати,
Вийшов з хати брат, на порозі став ружжо заряжати.

Дозволь, матінько, дозволь рідная, цю зозулю вбити,
Бо вона кує, жалю завдає, гірко в світі жити,
Бо вона кує, жалю завдає, гірко в світі жити.

Не дозволю я тобі, синку мій, цю зозулю вбити,
Бо цій зозулі, як нашій сестрі, на чужині жити,
Бо цій зозулі, як нашій сестрі, на чужині жити.

Ой давно, давно я в батька була,
Ще й не як давно, уже три года.

Уже три года, вже й дороженька,
Терном заросла.

Ой терном, терном, ще й шипшиною,
Я в батька була ще й дівчиною.

Ой лечу, лечу через Гадячу,
Куди летіла - травка й шуміла.

Куди летіла - травка й шуміла,
Де спочивала - криниця стала.

Ой йдіть, таточку, на порадочку,
А й скажу, таточку, усю правдочку.

Вчора звечіра мене свекор бив,
Ой побив-побив, ще й ...

Ой добре, братця, чуже дитя бить,
Воно ні лається, ні змогається,
Куди не пошлють, швидко й справиться.

На поріг ступа - й усміхається.
А в хату й увійде - діла питається.

А в хату ввійде - діла питається,
Вишитим рукавом утирається.

Ой добре, братця, чуже дитя бить,
Воно ні лається, ні змогається,
Куди й не пошлють, швидко й справиться.

Ой ходив дунець сім год по Дону,
А й на восьмом году сам додому йду.

Обняла ж ночка возлє лєсочка,
Та встав прив'язав коня возлє явора.

Прив'язав коня возлє явора,
Ай сам же ліг спать возлє коріння.

Ой сам же ліг спать возлє коріння,
А й приснилась йому лютая змія.

А ж то ж не змія, а то ж мать моя,
А ж то ж мать моя, скушила мєня.

(Шо твоя жена у розброд пішла,
Коні вороні розпродала,
Узди, хомути пороздавала,
Приїхав донець до нових ворітець,
Вийшла к йому жена молода,
Здрастуй не сказав, світ головку зняв,
Прив'язав же коня возлє двора,
А сам пішов по конюшеньці,
Коні вороні по станках стоять,
Узди, хомути по гвіздках висять,
Сизі голуби ізлітаються,
Сини соколи сидять за столами,
Пишуть перами, кажуть словами,
Не єсть ти отець, а єсть ти подлець,
Здрастуй не сказав, матері головку зняв.)

Чумак водку п'є, в нього гроші є,
Ой за ним, за ним його рідна мати дрібні сльози ллє. (двічі)

Ой синочок мій, дитино моя,
Ой бросай, бросай горілочку ж пити, бо проп'єш коня. (двічі)

Ой мати моя, ой не брошу я,
Ой я й не брошу же горілочку пити, бо солодкая. (двічі)

Ой синочок мій, дитино моя,
Ой бросай, бросай вдовицю любити, бо зведе з ума. (двічі)

Ой мамо моя, та й не брошу я,
Я не брошу вдовиці любити, бо красивая. (двічі)

Соловеєчко, рання пташечко,
Да й не щебечи, гаєм летючи. (двічі)

Да й не щебечи, гаєм летючи,
Да й не обтруси ранньої роси. (двічі)

Нехай обтрусить матінка моя,
До мене йдучи й одвідаючи.(двічі)

(– Чоловіче мій, родино моя,
Завів ти мене в чужиї края,

В чужиї края де роду нема.
Де роду нема, ні родиночки.

– Брешеш милая, вірная моя,
Через дорогу рідная кума.

– Я в тії куми зроду не була.
Я в тії куми та є псучина. )

Як приїхав братік ой до сестриці в гості же,
Та й і прив'язав коня на новім помо(сті).

Ой стій же ти, коню, ой не тупай ногою же,
Та й поки поговорю з рідною ж сестро(ю).

Сестро ж, моя сестро, ой перепіличенько же,
Та й де ділося твоє білеє личе(нько)?

(Постаріла, брате, все думки та гадки,
А що і до того страшного достатку.

Синів не женила, дочок не давала,
За малеє врем'я сама стара стала.)

Ой мати ж ти, мати, мати Василина,
Ой нашо ж ти рано сина оженила. (двічі)

Ой нашо ж ти рано сина оженила,
Ой на третій день невістку судила. (двічі)

Ой на третій день невістку судила,
Молодого сина в похід нарядила. (двічі)

Молодого сина в похід нарядила,
Нелюбу невістку стадо коней пасти. (двічі)

А невісточка ж пасе, пасе, завертає,
Та все теє стадо слізьми обливає. (двічі)

«Стадо ж моє стадо, стадо воронноє,
Життя моє горке та ще й молодоє. (двічі)

Ой пасіться ж, коні, коні вороннії,
Ой пройшли мої літа молодії. (двічі)

Ой їжте, коні, зеленую травку,
Ой пийте, коні, холодную воду. (двічі)

Ой пийте, коні, холодную воду,
Ой поки прийде мій милий з походу". (двічі)

А мій милий не довго барився,
На восьмий годочок назад воротився. (двічі)

На восьмий годочок назад воротився
Та й за свою милу зразу ухватився. (двічі)

«Годі ж тобі, мила, стадо коней пасти,
Та й ходім же, мила, до матері в гості». (двічі)

Що син до матері із гостинцями,
А мати до сина та із радощами. (двічі)

Сина ж посадила за тесовий стіл,
Нелюбо невістко, у порогах постій. (двічі)

Що синові налила та й зеленого вина,
Нелюбій невістці чемериці дала. (двічі)

А милий з милою вірненько любились,
Вони тим же ядом та й переділились. (двічі)

«Давай, мила, вип'ємо та й по чарочці,
Шоб нас поховали та й у парочці. (двічі)

Давай, мила, вип'ємо та й по рюмочці,
Шоб нас поховали в одній труночці». (двічі)

Що син умер у суботоньку,
Нелюба невістка у неділеньку. (двічі)

Сина ж поховали та й під церквою,
Нелюбу невістку під оградою. (двічі)

На синові посадили червону калину,
Нелюбій невістці суху тополину. (двічі)

А вєточка за вєточку зачіпається,
А мати за дітьми побивається: (двічі)

«Ой як би ж я знала та й не чарувала б,
Із своїми дітками віку б доживала». (двічі)

Калина висока, долина глибока, аж додолу гілля гнеться. (двічі)

А під тією калиною стояв козак з дівчиною,
Дівчинонька плаче та дрібними ридає, свою долю проклинає. (двічі)

Та якби ж була я оце знала, та не йшла заміж, та гуляла,
Гуляла б я в батька та в своєї матусі дівчиною молодою. (двічі)

А й заміж піти, треба знати, пізно лягти, рано встати,
Було в мене личко, та ще й чорнії брови, осталися гіркі сльози. (двічі)

Ой орьол, ти й орьол, сизокрилий орьол,
Чи літав ти, й орьол, на Вкраїнушку дамой? (двічі)

Чи літав ти, й орьол, на Вкраїнушку дамой,
Ой чи бачив ой ту дівчину, котра журиться за мной? (двічі)

Котра журиться, ще й печалиться,
І за мною, серденям, побивається. (двічі)

В мене батько, як цвіт, зав'язав мені мені світ,
А матуся, як зоря, та й рано заміж оддала. (двічі).

Рано заміж оддала,
У великую сім'ю та й у чужую сторону. (двічі)

(А велика сім'я вся вечерять сіда,
А мене молоду посилають по воду.

А я по воду йшла, усміхалася,
А з водою ішла, прислухалася.)

Щось у хаті гомонить, мати сину говорить:
"Чом горілочки не п'єш, чом ти жіночки не б'єш?" (двічі)

(Як горілочки пить, то головка болить.
Нащо жіночку бить? вона вміє все робить.

І спекти, і зварить, і до мене говорить.)

Де б я, де б я цей деньочок прожила,
Ой куди я та й з досадоньки пішла.

Ой піду я ай у вишневой ой садочок,
Та й зорву я ой оріховий листочок.

Та й іспишу я всю досаду ой на листок,
І пошлю я в славний город та й Москву.

Ой хто буде цього листа читати,
Той буде про досаду знати.

Перва досада - вийшла заміж молода,
Друга досада - ще й дитинонька мала.

Третя досада - невірна дружина,
Вона мене ізсушила, ізв'ялила.

Вона мені в світі пожить не дала

Ой не жалко мені ой та й ні на кого,
Тільки жалко мені на отця свого.

На отца свого, ще й на рідного,
Оженив же мене малолітнього.

Малолітнього, малоумного,
Малоумного, не розумного.

Та й узяв жену не до любові,
Не до любови, не до розмови.

Не до любови, ой не до розмови,
Ні біле личко, ні чорні брови.

Та й пішов в город, у Китай-город,
У Китай-город, ще й на ярмарок.

Та й купив корабель за сто двацять рублів,
За сто двадцять рублєй ще й з полтиною.

За сто двадцять рублів, щей з полтиною,
Посадив жінку ще з дитиною.

Корабель пливе аж вода реве,
Та й жінка сидить, як свіча горить.

Чого не прийшов, як місяць зійшов, як я тебе ждала,
Чи коня не мав, чи стежки не знав, чи мать не пускала? (двічі)

І коня я мав, і стежку я знав, і мати пускала,
Найменша сестра, бодай не зросла, сіделце сховала. (двічі)

А старша сестра сідельце найшла, братіку віддала:
"На, братік, сідло та їдь у село, й де дівчина ждала!". (двічі)

Через річеньку й невеличеньку схочу - перескочу,
Ой віддай мене, моя ж матінко, за кого я схочу. (двічі)

Як віддавала й приказувала в гостях не бувати:
"А якщо прийдеш, моя ж донечко, то вижену з хати". (двічі)

Терпіла я год, терпіла два, третій не стерпіла:
Перетворилась в сиву й зозулю, в гості ж полетіла. (двічі)

Полем летіла, землю крапала дрібними сльозами,
Лісом летіла, гілля ламала білими руками. (двічі)

Прилетіла в сад, сад зельонєнький, сіла на калину,
Сіла та й кує, ще й розказує, як жить на чужині. (двічі)

Над віконечком сидить матінка, рушник вишиває,
А найменший брат стоїть у дверях ружжо заряжає: (двічі)

"Ой дозволь мені, моя матінко, ту зозулю вбити,
Бо вона кує, жалю завдає - я не можу жити". (двічі)

"Не дозволю, сину, не дозволю я ту зозулю вбити,
Бо цій зозулі, як моїй дочці, на чужині жити". (двічі)

"Ой ти, зозуля, ой ти, сивая, перестань кувати,
А якщо дочка, дочка рідная, то іди (лети) до хати". (двічі)