Там в саду ж при долині

Світе місяць, світе ясний, та й світе в хатину,
Ой там мати ж молодая колише дитину. (двічі)

Похилилася в колиску, вже ж доня заснула,
Вона її та й нищечком к серцю пригорнула. (двічі)

«Доню, квітко польовая, ясні ж оченята,
Де ж ми дінемось з тобою, шо в нас чужа хата? (двічі)

Хай твій, доню, голосочок тата ж не гукає,
Він спокинув твою матір, а тебе й не знає». (двічі)

Ой зійшов місяць серед неба і в чистому полі й очутивсь,
Він осіяв усю долину, а сам за хмару закотивсь,
Він осіяв усю долину і знов за хмару закотивсь.

А в тій долині є хатина, а в тій хатині ж й огоньок горить,
Там мати дочку вговоряє, дочка заплакана сидить. (двічі)

«Ой мамо ж, не оддайте за старого, старий ни порочка міні,
Ой як оддасте за старого, то ж буду я в сирой землі». (двічі)

Копав козак криниченьку неділеньки ж дві,
Любив козак дівчіноньку, не людям – собі,
Ой, жаль, жаль її, люди, возьмуть її люди,
Возьмуть її люди, моя й не буде.
Ой, жаль, жаль!

Не жаль мені ж криниченьки, шо я її копав,
А жаль міні дівчіноньки, шо я її кохав,
Ой, жаль, жаль не помалу ж, любив дівчину змалу,
Любив дівчину змалу, любив та й не взяв.
Ой, жаль, жаль!

Не жаль міні сім пар чобіт, шо я істоптав,
А жаль міні дівчіноньки, шо я її кохав,
Ой, жаль, жаль її, люди, візьмуть її люди,
Візьмуть її люди, моя й не буде.
Ой, жаль, жаль!