​В воскресєньє мать-старушка

Не кирпічики, а по радіо,
В Лєнінграді тепер ні поють.
А поють сечас пєсню новую
І на новий мотів предають.

Вот сейчас, друззя, роскажу я вам,
Какой случай бил в прошлом году,
Как на кладбіщі Митрохвановском
Отєц дочку зарєзал свою.

Отєц, дочь и мать жилі весело,
Но ізмєнчіва злая судьба.
Насміялася над сироткою,
Мать в сирую могілу лягла.

Послє матєрі отєц дочь любіл,
Но не довго проводилось так.
Он нашол сєбє жену новую,
Надя, Надя, вот будєт нам мать.

Мать нєродная незнавіділа
Малолєтньої дєтки сперва,
Но нічєм єйо не обіділа,
А отцу вот задачу дала.

Всєй душой люблю тєбя мілєнькій,
Только жить мне с тобою нєвмочь,
Говорить тєбє очень совесно,
Жить с тобою мєшаєт мнє дочь.

Ти убєй єйо, хоч в приют отдай,
Только сдєлай ти ето скорєй,
А не сдєлаєш, я уйду от вас
І одна буду жить веселєй.

Мисль зверинная зашла в голову,
Перестал отєц дочку любіть.
В дєтской дом отдать било совесно,
І решил звєрь-отєц дочку вбіть.

Жаркий дєнь стоял, духота кругом,
На могилу ребьонка стал звать,
Не хотєлось єй із отцом іти,
Но хотєлось провєдать єй мать.

Подойди ко мнє, моя дочечко,
Я хачу что-то тєбє росказать.
Лічко бєдноє подошло к отцу,
І он крєпко начал єйо жать.

Лічко бєдноє подошло к отцу,
І он крепчє, всьо крепчє, всьо жал.
Дочь убіл свою, поднялась рука,
Чужой женщинє жертву отдал.

Ти родная дочь, ти йди к матєрі,
Ти мєшаєшь на свєтє мнє жить,
Пусть твоя душа горемичная
Вмєстє с мамкой в могілі лежить.

От мужчини всі, ви послушайтє
І шо хочу я вам і сказать,
Как умрьоть у вас жена пєрвая,
То вторая дєтям вже не мать.

В неділю рано-пораненьку, ще третій півень не співав,
Заходю я вранці до хати, а батько ж листонька читав.

“Іди, іди, доню до столу, послухай, шо милий написав,
Він пише – другую кохає, тобі же він велить – забувай!”.

“Давно я б його же позабула, такого же лихого козака,
Давно б я його позабула, та в мене ж дитинка мала.

Візьму я дитину на руки, скажу: “А-ну же, мале, спать!”,
Мені ж треба сісти до столу, до батька ж листа же написать.

Одну я та й другу ж написала, на третій вже треба кінчать,
А я ж наостанці написала: “Приїдь у неділю ховать!”.

Вже третя неділя проходе, як свекор невістку сховав,
“Ой Боже ж, мій Боже ж, мій тато, я в жінки й ума же вивіряв!”. (двічі)

На узвишші, за гаєм зеленим,
Де солдат ціла рота полягла,
Якась жінка у чорному всьому,
Наче крук, серед мертвих брела.

Ось уздріла вона офіцера,
Стала чоботи з нього знімать,
Потривоживши рани глибокії,
Став він жинку лихую благать.

“Не знімай, я прошу, я благаю,
Бо від ран же так тяжко мені.
Я напевне тобі відгадаю,
Що й у тебе є син на війні.”

“Правду кажеш, є в мене синочок,
І його дуже жалко мені.
Служить в армії він лейтенантом,
Ну а чоботи нащо тобі?”

Зняла чоботи, здерла шинелю,
І не глянувши навіть в лице,
Пішла крадучись жінка-злодійка
У своє невеличке сільце.

А на ранок старий стару хвалить,
Добрий одяг йому здобула.
А ось гроші, якісь документи
У кармані у нього знайшла.

Розгорнула, а там фотокартка,
І у розпачі крикнула вона:
“Ой, прости ж мене, рідний синочку,
Що тебе твоя мати роздягла.”

У неділю всі дзвони дзвонили,
У неділю всі дзвони гули.
То героя того хоронили,
А злодійку до суду вели.