​В воскресєньє мать-старушка

Не кирпічики, а по радіо,
В Лєнінграді тепер ні поють.
А поють сечас пєсню новую
І на новий мотів предають.

Вот сейчас, друззя, роскажу я вам,
Какой случай бил в прошлом году,
Как на кладбіщі Митрохвановском
Отєц дочку зарєзал свою.

Отєц, дочь и мать жилі весело,
Но ізмєнчіва злая судьба.
Насміялася над сироткою,
Мать в сирую могілу лягла.

Послє матєрі отєц дочь любіл,
Но не довго проводилось так.
Он нашол сєбє жену новую,
Надя, Надя, вот будєт нам мать.

Мать нєродная незнавіділа
Малолєтньої дєтки сперва,
Но нічєм єйо не обіділа,
А отцу вот задачу дала.

Всєй душой люблю тєбя мілєнькій,
Только жить мне с тобою нєвмочь,
Говорить тєбє очень совесно,
Жить с тобою мєшаєт мнє дочь.

Ти убєй єйо, хоч в приют отдай,
Только сдєлай ти ето скорєй,
А не сдєлаєш, я уйду от вас
І одна буду жить веселєй.

Мисль зверинная зашла в голову,
Перестал отєц дочку любіть.
В дєтской дом отдать било совесно,
І решил звєрь-отєц дочку вбіть.

Жаркий дєнь стоял, духота кругом,
На могилу ребьонка стал звать,
Не хотєлось єй із отцом іти,
Но хотєлось провєдать єй мать.

Подойди ко мнє, моя дочечко,
Я хачу что-то тєбє росказать.
Лічко бєдноє подошло к отцу,
І он крєпко начал єйо жать.

Лічко бєдноє подошло к отцу,
І он крепчє, всьо крепчє, всьо жал.
Дочь убіл свою, поднялась рука,
Чужой женщинє жертву отдал.

Ти родная дочь, ти йди к матєрі,
Ти мєшаєшь на свєтє мнє жить,
Пусть твоя душа горемичная
Вмєстє с мамкой в могілі лежить.

От мужчини всі, ви послушайтє
І шо хочу я вам і сказать,
Как умрьоть у вас жена пєрвая,
То вторая дєтям вже не мать.

Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить?

А як горе, мов терен, всю душу поколить,
Коли одцуралось од тебе усе.
І ти як сухеє перекотиполе
Не знаєш куди тебе вітер несе?

А ні – скажи мовчки, скосивши билину,
Хоч рано і ввечір – водою полив,
Не зазеленіє: кохай сиротину,
А матір і батька не бачити їй.

От так і на світі: хто рано почує,
Як серце заплаче, як серце здихне,
Той рано заплаче, а доля шуткує,
Поманить, поманить та й геть полине.

А можна утерпіть, як яснеє сонце
Приблисне й засяє для миру всього,
І гляне до тебе в убоге віконце,
Осліпнеш і дивишся все на його. (двічі)

В неділю рано-пораненьку, ще третій півень не співав,
Заходю я вранці до хати, а батько ж листонька читав.

“Іди, іди, доню до столу, послухай, шо милий написав,
Він пише – другую кохає, тобі же він велить – забувай!”.

“Давно я б його же позабула, такого же лихого козака,
Давно б я його позабула, та в мене ж дитинка мала.

Візьму я дитину на руки, скажу: “А-ну же, мале, спать!”,
Мені ж треба сісти до столу, до батька ж листа же написать.

Одну я та й другу ж написала, на третій вже треба кінчать,
А я ж наостанці написала: “Приїдь у неділю ховать!”.

Вже третя неділя проходе, як свекор невістку сховав,
“Ой Боже ж, мій Боже ж, мій тато, я в жінки й ума же вивіряв!”. (двічі)