​Стоїть гора високая

Світе місяць, світе ясний, та й світе в хатину,
Ой там мати ж молодая колише дитину. (двічі)

Похилилася в колиску, вже ж доня заснула,
Вона її та й нищечком к серцю пригорнула. (двічі)

«Доню, квітко польовая, ясні ж оченята,
Де ж ми дінемось з тобою, шо в нас чужа хата? (двічі)

Хай твій, доню, голосочок тата ж не гукає,
Він спокинув твою матір, а тебе й не знає». (двічі)

Била мене мати березовим прутом,
Щоби я не стояла з молодим рекрутом. (двічі)

А я собі стояла, поки півні піли,
На двері воду лляла, щоби не рипіли.

На двері воду лляла, на пальцях ходила,
Щоб мати не почула, щоби не сварила. (двічі)

А мати не спала, та все чисто чула,
Та й мене не сварила – сама такая була. (двічі)

Тече вода каламутна, – чого, мила, така смутна?
– Я не смутна, ген сердита, бо з вечора була бита. (двічі)

Била мене мати з ночі, за Йванкові карі очі,
Ще й казала буде бити, щоб Іванка не любити. (двічі)

А я Йванка так любую, де зустріну, там цілую,
Ой, Іванко, серце моє, нема краще, чім нас двоє. (двічі)

Тече вода коло млина, – мамо моя, я не винна,
Ми з Іванком паровані, як орлята мальовані. (двічі)

Тече вода каламутна, – чого, мила, така смутна?
– Я не смутна, ген сердита, бо з вечора була бита. (двічі)