Digital archive of folklore

Дозволь же мені, моя матінко, з милим поєднатись,
Будемо тебе на старості літ удвох доглядати.

“Не позволю я, за козака йти, він тобі не рівня,
Крім коня нема в нього нічого, ти ж в мене не бідна.”

Не послухалась, тая дівчина, за козака вийшла,
Мати гнівалась на свою дочку, не благословила.

Як оддавала, приказувала в гостях не бувати.
“А як прибудеш, моя донечко, то вижену з хати.”

Терпіла я год, терпіла я два, третій не стерпіла,
Перетворилась сивой зозулей − додому летіла.

Та й прилетіла до матінки в сад, сіла на калині,
Та й стала кувать, ще й розказувать, як жить на чужині.

Ой злети, злети, сива зозуле, та й сядь на помості,
То ж не зозуля − рідна донечка завітала в гості.

Або ось така частушка. Тоді, коли позабирали все у людей, коли був голодомор, коли все постягували в колгоспи і штучно зробили голод… Але люди все рівно якось, навіть ті, шо залишились в живих, завжди, мабуть, юмор спасав людей, особливо українських наших, моїх земляків. Ось така, наприклад, частушка:

Спасибі нашому вождю,
Не вчіняю, не мішу.
Замість зерна і муки –
Таргани та прусаки.

Нема зерна у коморі,
Пусто в хаті і надворі,
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.

Висить Сталін на стіні,
Мені усміхається:
“Не журися, молодице,
В комунізмі будеш жити.”

Криси й миші збунтувались,
Ніде зерна не зосталось,
Враз прохання написали
І до Сталіна послали:

“Батьку рідний, пощади,
І в тюрму нас посади.
Будем тобі помагать,
Усіх ворогів народу
Будем разом догризать.”

На узвишші, за гаєм зеленим,
Де солдат ціла рота полягла,
Якась жінка у чорному всьому,
Наче крук, серед мертвих брела.

Ось уздріла вона офіцера,
Стала чоботи з нього знімать,
Потривоживши рани глибокії,
Став він жинку лихую благать.

“Не знімай, я прошу, я благаю,
Бо від ран же так тяжко мені.
Я напевне тобі відгадаю,
Що й у тебе є син на війні.”

“Правду кажеш, є в мене синочок,
І його дуже жалко мені.
Служить в армії він лейтенантом,
Ну а чоботи нащо тобі?”

Зняла чоботи, здерла шинелю,
І не глянувши навіть в лице,
Пішла крадучись жінка-злодійка
У своє невеличке сільце.

А на ранок старий стару хвалить,
Добрий одяг йому здобула.
А ось гроші, якісь документи
У кармані у нього знайшла.

Розгорнула, а там фотокартка,
І у розпачі крикнула вона:
“Ой, прости ж мене, рідний синочку,
Що тебе твоя мати роздягла.”

У неділю всі дзвони дзвонили,
У неділю всі дзвони гули.
То героя того хоронили,
А злодійку до суду вели.