​На узвишші, за гаєм зеленим

В неділю рано-пораненьку, ще третій півень не співав,
Заходю я вранці до хати, а батько ж листонька читав.

“Іди, іди, доню до столу, послухай, шо милий написав,
Він пише – другую кохає, тобі же він велить – забувай!”.

“Давно я б його же позабула, такого же лихого козака,
Давно б я його позабула, та в мене ж дитинка мала.

Візьму я дитину на руки, скажу: “А-ну же, мале, спать!”,
Мені ж треба сісти до столу, до батька ж листа же написать.

Одну я та й другу ж написала, на третій вже треба кінчать,
А я ж наостанці написала: “Приїдь у неділю ховать!”.

Вже третя неділя проходе, як свекор невістку сховав,
“Ой Боже ж, мій Боже ж, мій тато, я в жінки й ума же вивіряв!”. (двічі)

Що не рано сонце сходе, не пізно заходе,
А жонатий козаченько до дівчіни ходе.

"Коли ходиш, вірно любиш, убий свою жінку,
А маленьких своїх діток повішай на гілку!"

Як прийшов же він додому, начав жінку бити,
А жіночка-голубочка начала просити.

"Чоловіче, ж мій коханий, дай міні хвилинку,
Поки сяду, погодую малую дитинку".

"Тоді будеш годувати, як я піду з хати,
Як я піду до Дунаю ножі полоскати».

"Ой, сусіди ж, добрі люди, перекажіть неньці,
Щоб вона завтра прибула не пізно, раненько".

Іде ненька з потихенька, в вікно поглядає,
Лежить доня на лавоньці, червона, як сонце.

Коло неї мале дитя, як рибочка б’ється,
Сидить милий в кінці столу, з дитяти сміється.

Ой ти ж, доню, моя доню, що ж ти наробила?
Та маленьких своїх діток ти ж посиротила. (двічі)

"Ой, не я ж їх сиротила, сиротили люди,
Сиротила та дівчина, що жонатих любе!" (двічі)

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,
Ой чиє то жито, чиї ж то покоси,
Чия ж то дівчина розпустила коси?

Коси розпустила, гулять не ходила,
Коси розпустила, гулять не ходила,
Молодого хлопця навік полюбила.

Проводжала мати сина у солдати,
Проводжала мати сина у солдати,
Нелюбу невістку в поле жито жати:

– Іди-іди, доню, в поле жито жати,
Іди-іди, доню, в поле жито жати,
Недожавши жита, не вертайсь до хати.

Жала ж вона, жала-вижинала,
Жала ж вона, жала-вижинала,
А як сонце сіло, тополею стала.

Прийшов син до хати.
– Здраствуй, рідна мати,
Де ж моя дружина чом не йде стрічати?

– Не питай же, сину, де твоя дружина,
Не питай же, сину, де твоя дружина,
Бери топорину, зрубай тополину.

Як ударив вперше, вона похилилась,
Як ударив вперше, вона похилилась,
Як ударив вдруге, вона попросилась:

– Не рубай, козаче, я твоя дружина,
Не рубай, козаче, я твоя дружина,
На моїх листочках спить твоя дитина.