​Ой, ковале, славний коваленко,

Ой, ковале, коваль-коваленко,
Чом не куєш желєза тоненько?

Чи й у тебе желєза немає,
Чи й у тебе сталі не хватає?

Єсть у мене ще й сталі вдоволі,
Єсть у мене жінка до любові.

Єсть у мене жінка до любові,
Вона мене в сю ніч засмутила

Вона мене в сю ніч засмутила,
Шо з вечора дитя спородила.

Шо з вечора дитя спородила,
А співночі топити носила.

Шо співночі топити носила,
А в досвітах все Бога просила.

А в досвітах ж все Бога просила,
Ой, дай, Боже, сніги та морози.

Ой, дай, Боже, сніги та морози,
Шоб занесли стежки та дорожки.

Шоб занесли ж стежки та дорожки,
Шоб не взнали прокляті ворожки.

Шоб не взнали ж прокляті ворожки,
Шоб не взнали, куди я ходила.

Шоб не взнали ж, куди я ходила,
Шоб не взнали, кого я й носила.

Шоб не взнали ж, кого я й носила.
Я носила дитину ковальську.

Я носила дитину ковальську ж,
Утопила в криниченьку панську.

Я думала, шо він син козацький,
Коли воно сукин син ковальський.

Під вишнею-черешнею, я з милим стояла,
Із тих пір я сумна стала, як з милим розсталась.
Гей! Із тих пір я сумна стала, як з милим розсталась.

Сіда милий на машину, іде в Москівщину,
А дівчіні й отвічає: «Я ж тебе покину!»
Гей! А дівчіні й отвічає: «Я ж тебе покину!»

"Ой як будеш покидати, подари колєчко,
Як згадаю чорнявого, заболить сердечко".
Гей! "Як згадаю чорнявого, заболить сердечко".

Тече річка невеличка понад слободою,
Взяла дівка нові відра, пішла за водою.
Гей! Взяла дівка нові відра, пішла за водою.

Ой чі брала, чі не брала, стала, постояла,
За чорнявим зажурилась, та й у воду впала.
Гей! За чорнявим зажурилась, та й у воду впала.

Біжить батько, біжить мати, та й кричать: «Рятуйте!»,
А дівчіна отвічає: «За мной не жалкуйте!»
Гей! А дівчіна отвічає: «За мной не жалкуйте!

Було б тоді жалкувати, як була маленька,
А тепер же пожаліє сирая земелька!"
Гей! "А тепер же пожаліє сирая земелька!"

Що не рано сонце сходе, не пізно заходе,
А жонатий козаченько до дівчіни ходе.

"Коли ходиш, вірно любиш, убий свою жінку,
А маленьких своїх діток повішай на гілку!"

Як прийшов же він додому, начав жінку бити,
А жіночка-голубочка начала просити.

"Чоловіче, ж мій коханий, дай міні хвилинку,
Поки сяду, погодую малую дитинку".

"Тоді будеш годувати, як я піду з хати,
Як я піду до Дунаю ножі полоскати».

"Ой, сусіди ж, добрі люди, перекажіть неньці,
Щоб вона завтра прибула не пізно, раненько".

Іде ненька з потихенька, в вікно поглядає,
Лежить доня на лавоньці, червона, як сонце.

Коло неї мале дитя, як рибочка б’ється,
Сидить милий в кінці столу, з дитяти сміється.

Ой ти ж, доню, моя доню, що ж ти наробила?
Та маленьких своїх діток ти ж посиротила. (двічі)

"Ой, не я ж їх сиротила, сиротили люди,
Сиротила та дівчина, що жонатих любе!" (двічі)