When my dear one left

Як поїхав мій миленький в Польшу на войну,
Зоставив він Марусину й нездоровую. (двічі)

Ліг він спати на кроваті, сниться йому сон,
Що з правого й рукавонька й вилетів(и) сокол. (двічі)

То не сокіл, то не ясний - то правда моя,
Твоя й жінка й Марусинина й сина й родила. (двічі)

У дванадцять часов ночі сина родила,
А в чотири часа ночі й жизнь покон(и)чила. (двічі)

Як поїхав мій миленький, в Польщу на войну
|Та й заставив ой Марусину нездоровую.| 2

Ліг він спати на кроваті, сниться йому сон,
|Що з правого ой рукавонька вилетів сокол.| 2

Ой не сокіл то, не сизий, то правда твоя,
|Твоя жінка, ой Марусина, сина родила.| 2

О дванадцять часов ночі сина родила,
|А в чотири ой часа ночі жизнь покончіла.| 2

Буду гнати коня риссю і вдень, і вночі,
|Щоб застати ой Марусину при яркій свєчі.| 2

Розступіться, люди добрі, дайте мені стать,
|Я хоч мертву ой поцелую та й буду ховать.| 2

Розступились люди добрі, дали йому стать,
|Цилував він, ой милував він, та й стали ховать| 2

Як поїхав козаченька в Польшу на війну,
Він аставив Марусину не здароваю. (двічі)

– Ляжу спати на кроваті, сниться мені сон,
Що з правого рукавонька вилетів сакол. (двічі)

– То ж не сокіл, то ж не ясний, то ж твая судьба,
Твоя жінка Марусинка сина родила. (двічі)

У двінадцать часів ночі сина раділа,
А в чотири часа ночі жизь пакончіла. (двічі)

– Вставай, вставай, Марусина, годі ж тобі спать,
Расплакався син маленький – треба годувать. (двічі)

Раступіться, добри люді, дайте мені стать,
Пацилую неживую та й несіть хавать. (двічі)

Харанілі в тьомну яму – лопнула труна,
Маладенький казаченька тронувся ума. (двічі)

Затоплю я нову хату сирими дровами,
Тяжко-важко в світі жити поміж ворога(ми). (двічі)

А мій мілій чорнобривій до другої ходе,
Вона йому направляє: «Заріж свою жі(нку)!» (двічі)

Як приходе він додому, став ножі точити,
Його жінка, як голубка, до його проси(ти). (двічі)

«Ой ти, милій, голуб сивій, підожди годину,
Поки візьму погодую малую дити(ну)!» (двічі)

«Ой не буду я годити ні одну хвилину,
Тоді будеш годувати, як в землі лежа(ти)!» (двічі)

А сусіди, добрі люди, дали неньці знати,
«Іди, ненько, йди, старенька, дочку й наряжа(ти)!» (двічі)

«Ой ти доню, моя доню, шо ж ти наробила?
Шо ти своїх малих діток та й посироти(ла)!» (двічі)

«Ой не я їх сиротила, сиротили люди,
Сиротила та дівчина, шо жонатих лю(бе)!» (двічі)

Де ж та нивка колосиста, шо нас прогодує?
Де ж той батько, де ж та мати, зодягне, зобу(є)?
Де ж той батько, де ж та ненька, зодягне, зобу(є)?

Як послала мати льон із поля брати,
Не вибереш льону, й не приходь додому. (двічі)

Вона брала, брала, не довибирала,
До схід сонця вона тополею стала. (двічі)

“Ой, мамо ж, мамо, що то за причина,
Що на нашім полі виросла ж тополя?” (двічі)

“Ой, сину, мій сину, візьми топорину,
Та й зрубай же, сину, в полі тополину”. (двічі)

Як ударив він раз – вона зазвеніла,
Як ударив другий – вона говорила. (двічі)

Як ударив другий – вона говорила:
“Не рубай же мене, я – твоя ж дружина!” (двічі)

“Ой. мамо ж, ти мамо, що ти наробила,
Що ти моїх діток та й посиротила?” (двічі)