Дівчинонька йшла з комірочки

Світи, мати, свічку,
Світи, мати, свічку,
Стрічай свою дочку,
На сінешнім порозі,
На останній дорозі.

На горі стоїть калина, в морі синяя вода,
Ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюда? (двічі)

Якось ранньою весною гарний хлопець проїжджав,
Довго мною любувався, а тоді з собой забрав. (двічі)

Він хотів мене, калину, посадить в свойом саду,
Не довіз і в полі кинув, думав, що я пропаду. (двічі)

Я за землю ухватилась, стала на ноги свої,
І тепер же я осталась, де вода і солов’ї. (двічі)

Тракторісти в полі орють, громкий голос подають,
Цвіт калини не ламають, цвіт калини бережуть,
Тонких гілок не ламають, цвіт калини бережуть.

Та орав милий у восени та орав ще й весною,
Та й виорав мій миленький на миску квасолі.

Посадила квасолину та й іду додому,
Заглянула ж у шиночок – п’є милий з кумою.

ー Та хіба тобі ж, кумо моя, та нема дома діла,
Що ти з моїм чоловіком в шиночку засіла?

ー Ой хоч є діло, хоч немає – а й тобі не робити,
А я з твоїм чоловіком мед-горілку пити.

ー Жінко люба, жінко мила, та й іди додому,
Та й навари ж вечеряти, я прийду з кумою.

Та прийшла жінка додомоньку, а в пічі сухі дрова,
Сюди-туди ж обернулась – вечеря й готова.

Насипала борщу, каші, положила ложки,
Одвернулась до порога, заплакала трошки.

ー Жінко люба, жінко мила, та вволи ж мені волю,
Та й постели ж постіль білу, я ляжу з кумою.

Жінка люба, жінка мила та воленьку вволила,
Та й послала ж постіль білу, ряденцем прикрила.