Їхали козаки із Дону додому,

Їхали козаки із Дону додому,
Прив’язали Галю до сосни косой.

“Ой ти, Галю, Галю молодая,
Ой поїдем, Галю, з нами козака(ми).

Ой поїдем, Галю, з нами козаками,
Краще тобі буде, ніж в рідної ма(ми)”.

Їхали козаки, сосну підпалили,
Сосна догоряє, Галя вимовля(є).

А хто дочок має, гулять не пуска(є)”.

Зійди місяць, зійди ясний на круту гору,
Вийди, вийди, дівчинонька, щось поговорю. (двічі)

“Вийди, вийди, дівчинонька, щось маю сказать,
Що й не веле батько й мати тебе бідну брать”. (двічі)

“Як не веле, та й не нада мене бідну брать,
То їдь собі на Вкраїну багачку шукать”. (двічі)

“Ой об’їхав всю країну, села і поля,
Не знайшов я краще тебе, як ти, сирота”. (двічі)

“Женись, женись, мій миленький, настала пора,
А я прийду на весілля до твого двора. (двічі)

Ой піду же я додому, ляжу та й умру,
А як тобі жалко стане, то зроби труну”. (двічі)

У неділю, рано-вранці, усі дзвони звуть,
Молодого козаченька під вінець ведуть. (двічі)

Молодого козаченька під вінець ведуть,
Молодую дівчиноньку хоронить несуть. (двічі)

“Розступіться, добрі люди, дайте мені стать,
Я хоч мертву поцілую та й будуть ховать”. (двічі)

Тільки в яму опустили – лопнула труна,
Молоденький козаченько тронувся з ума. (двічі)

Стоїть батько, стоїть мати, насміхаються:
“За ким, за ким наш синочєк побивається?” (двічі)

“Ой, щоб тобі, старий батько, віку не дожить,
Як мені же молодому та й тяжко прожить. (двічі)

Ой, щоб тобі, стара мати, так тяжко вмирать,
Як мені же молодому любов забувать”. (двічі)

Ой не шуми, луже, зелений байраче.
– Не плач, не журися, молодий козаче.

– Не сам же я плачу, плачуть карі очі,
Що нема спокою ані вдень, ні вночі.

Сусіди близькії – вороги тяжкії,
Не дають ходити, дівчину любити.

Я ж буду ходити і буду любити,
Ще й до себе візьму, буду з нею жити.

Я(к) умру я, мила, а ти будеш жива,
Чи згадаєш, мила, де моя могила?

А моя могила – край синього моря,
Де була між нами тихая розмова.

Зійдеш на могилу, не сумуй, не дуже,
Спогадають люди, що любились дуже.

Зійдеш на могилу, не труси землею,
Бо вона, вважаєш, як тяжко під нею.

Тим воно тяженько – любились вірненько. (двічі)