Ой там у гаю, де колише вітірок

Як було мнє лєт сімнадцять, то я й не знала й нічєво.

То я й не знала нічого,
А як настало ж восімнадцять, я й полюбила ж й одного.

Я й полюбила одного,
Ой полюбила ж отакого, що сама себе прокляла.

Що сама себе прокляла,
Ой он уєхал, мєня бросіл, іще й малютку на руках.

Іще й малютку на руках,
А ту малютку ж звуть Анютка, вона й похожа ж на нєго.

Вона похожа на нєво,
Ой вона схожа ще й похожа, уся походочка єго.

“Не хочу Галю тебе я сердить, назад до серця прикладать,
А хочу Галю тобі сказати, що я надумав покидать!”.

“Чого ж ти, Ванька, не казав раньше, поки ти мене дурив?
Ізвів з ума ти, і серце моє, і жизнь мені занапастив!

Дивися, Ванька, я побігла, там де пливуть три короблі!”,
Упала в воду, і все затихло, найшла прихилище собі.

Пішов Ванька на той берег, вийняв платочок з кармана,
Кинув на воду: “Забери, Галю, це той платок, що ти дала!”.

Прийшов Ваня, прийшов додому, і стакан чаю налива,
Глянув на воду, згадав про Галю, на воді роза розцвіла.

Де ж та роза, де ж та червона, що я її все поливав?
Ой де ж та Галя, моя кохана, що я за неї був все віддав?

В майом саду білєють астри, склонили голову й они,
В мойом сірдечку гаснуть зорі, чужою стала я й тобі. (двічі)

Коли ж я айстри поливала, ти пособив мині полить,
З тих пір ж тебе ж я полюбила, з тих пір душа моя болить,
З тих пір тебе ж я й полюбила, з тих пір тепер душа болить.

Коли ж умру як цвіт кохання, то похавайте серед трав,
І зірвеш, милий, айстру білу, і спомниш, хто тебе кохав. (двічі)

Коли ішов ти мимо дому, я задивилась на твій стан,
І довго-довго я стояла, пока вичерній спав туман. (двічі)