В саду зеленім айстри білі

“Не хочу Галю тебе я сердить, назад до серця прикладать,
А хочу Галю тобі сказати, що я надумав покидать!”.

“Чого ж ти, Ванька, не казав раньше, поки ти мене дурив?
Ізвів з ума ти, і серце моє, і жизнь мені занапастив!

Дивися, Ванька, я побігла, там де пливуть три короблі!”,
Упала в воду, і все затихло, найшла прихилище собі.

Пішов Ванька на той берег, вийняв платочок з кармана,
Кинув на воду: “Забери, Галю, це той платок, що ти дала!”.

Прийшов Ваня, прийшов додому, і стакан чаю налива,
Глянув на воду, згадав про Галю, на воді роза розцвіла.

Де ж та роза, де ж та червона, що я її все поливав?
Ой де ж та Галя, моя кохана, що я за неї був все віддав?

Мені сімнадцятий минало весною, як сади цвіли,
Я про кохання ще й не знала, ми тихо з матір’ю жили. (двічі)

В моєму саду ростуть айстри червоні, сині, голубі,
В моєму серці гаснуть сили, чужою стала я тобі. (двічі)

Раз проходив моїм садом, я задивилась на твій стан,
Стояла довго під вербою, поки вечірній спав туман. (двічі)

Стояла довго та й дивилась, мій милий другую кохав,
Не знаю, хто від мого серця навіки щастя відібрав. (двічі)

Коли умру, коли скінчаюсь, коли в могилу жить піду,
Тоді любить мене не надо, люби сійчас, поки живу. (двічі)

В майом саду білєють астри, склонили голову й они,
В мойом сірдечку гаснуть зорі, чужою стала я й тобі. (двічі)

Коли ж я айстри поливала, ти пособив мині полить,
З тих пір ж тебе ж я полюбила, з тих пір душа моя болить,
З тих пір тебе ж я й полюбила, з тих пір тепер душа болить.

Коли ж умру як цвіт кохання, то похавайте серед трав,
І зірвеш, милий, айстру білу, і спомниш, хто тебе кохав. (двічі)

Коли ішов ти мимо дому, я задивилась на твій стан,
І довго-довго я стояла, пока вичерній спав туман. (двічі)