Ой як було мнє лєт шестнадцять

В неділю рано-пораненьку, ще третій півень не співав,
Заходю я вранці до хати, а батько ж листонька читав.

“Іди, іди, доню до столу, послухай, шо милий написав,
Він пише – другую кохає, тобі же він велить – забувай!”.

“Давно я б його же позабула, такого же лихого козака,
Давно б я його позабула, та в мене ж дитинка мала.

Візьму я дитину на руки, скажу: “А-ну же, мале, спать!”,
Мені ж треба сісти до столу, до батька ж листа же написать.

Одну я та й другу ж написала, на третій вже треба кінчать,
А я ж наостанці написала: “Приїдь у неділю ховать!”.

Вже третя неділя проходе, як свекор невістку сховав,
“Ой Боже ж, мій Боже ж, мій тато, я в жінки й ума же вивіряв!”. (двічі)

Летів орел через сад зєльоний,
Став калінушку клєвать.

Став калінушку клєвать.
Любив козак молоду дівчину
Та й став її забувать.

Та й став її забувать.
Вона його взяла отруїла,
Та й стала його питать.

Та й стала його питать:
“Скажи, скажи, друг мой разлюбєзний,
От чого ж ти заболів?

От чого ж ти заболів?
Чи од меду? Чи од горілочки?
Чи од сладкого вина?”

“Не од сладкого вина.
Брешиш, брешиш, моя розлюбєзна –
Отруїла ти мєня!”

При долині кущ калини, в річці тіхая вода.
Ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюда? (двічі)

Як то ранньою весною хлопець бравий проїжав,
Цілувався, любовався, а потом з собою взяв. (двічі)

Обєщал мене, калину, посадить в своїм саду.
Недовіз, на землю кинув, думав що я пропаду.

Я за землю уцепилась, кріпко на ноги стала,
Назавжди тут поселилась, де вода і солов’ї. (двічі)

Вони гілок не ламають, цвіт мой білий бережуть.