Ходять хлопці понад садом

Та туман же яром, ой пшениченька ж ланом,
Да й горою же й овес

Горою ж овес,
Та да й не по правді ой рассукин син варвар
Да й зо мною й живеш.

Зо мною й живеш,
Та як прийде вечір, ой вечір, тьомная й ноченька,
Да й до другої йдеш.

До другої йдеш,
Та й до мене, ой дівки й молодої,
Да й голос …

Як приїхав мій миленький з поля ж,
Та й привязав коня ж ой коня й до калона.

Прив’язав коня до калона,
Та й сам заплакав ой край коника стоя.

Край коника стоя,
Та й нещаслива нам коню дорога ж,
Та й лежить мила больна, нездорова.

"Та продай, милий, коня вороного же,
Та й набери, милий, полотна лляного.

Поший, милий, додільну сорочку,
Та сховай мене в вишневім садочку.

Та викопай, милий, глибокую яму,
Ой сховай мене, як рідную маму.

Та посади, милий, червону калину!"
Ой на калині сизий ворон кряче.

(На калині сизий ворон кряче,
А на Вкраїні сиротина плаче.

"Та виломи, милий, із калини квітку,
І забав, забав, маленьку сирітку".

Другу неділю шось по садочку ходе,
Другу милу за рученьку воде.

(А вона питає)

"Що ж це, милий, що ж це за могила,
Що я об ню білу ножку збила?"

"Та це ж, мила, тая могила,
Де схована моя перва мила!"

"Було б тобі, милий, коня не продавати,
Було б тобі, милий, полотна не брати.

Було б тобі, милий, в саду не ховати,
Було б тобі, милий, за садом сховати

"Ой добре ж, мила, шо так зговорила,
Тепер буду знати, як другу ховати!"

Ой ні хмариться, ні годиниться,
Рубай дерево, куда хилиться.

Рубай дерево же, куда хилиться,
Віддай доченьку, й куда прийдеться.

Хоч за старого, хоч за малого,
За козаченька же ой розудалого.

За старим жити – тіло сушити,
За молодчиком – розкошувати.

(...тілько не до любови,
Не до любови, не до розмови,

Та ні снопа звʼязать, ні слова сказать.

Та як сніп звʼяже – він розвʼяжеться,
А як слово скаже – помиляється.)