Ой гаю, мій гаю, густий непроглядний

Ой гаю, мій гаю, гаю, гаю зелененький,
Чом на тобі, гаю, листячка нема(є)?

Листя, листячка немає, вітрець, вітрець не колише,
Шо брат до сестриці часто пісьма пи(ше).

Часто, часто пісьма пише, а в пі…, а в пісьмах питає:
«Чи привикла, сестро, у чужому кра(ю)?».

«Хоч привикла-не привикла – треба, треба привикати,
Бо в чужому краю ніде неньки взя(ти).

Ніде, ніде неньки взяти, ані, ані змалювати,
Маляри хароші, забрали всі гро(ші).

Забра..., забрали всі гроші,
Та й нарисували личко, чорні бро(ви)».

Ой гаю, мій гаю, зелений розмаю,
Ой чом на тобі, гаю, ой листя-, листячка нема(є)? (двічі)

Листячка немає, вітер не колише,
Ой що брат до сестриці ой часто. часто пісьма пи(ше). (двічі)

Часто пісьма пише, а в пісьмах питає,
"Ой чи привикла, сестро, ой у чу-, у чужому кра(ю)?" (двічі)

О йхоч не привикла, треба привикати,
Ой коли нещасливу ой споро-, спородила ма(ти). (двічі)

Спородила мати в зеленому просі,
Ой горювала змалку, ой горю-, горюю я й до(сі). (двічі)

Ой гаю, мій гаю, густий – не прогляну,
Шо й на тобі, гаю ж, ой ні вітру нема(є). (двічі)

Та шо вітер не віє, гілля й не колише,
Шо брат до сестриці ж ой часто пісьма пи(ше). (двічі)

Шо він пише, пише, часто й одсилає:
«Чи привикла, сестро ж, ой у чужому кра(ю)?» (двічі)

«Хоч я й не привикла, треба привикати,
Я в розкоші зросла ж, ой треба й горе зна(ти)». (двічі)

Ой, гаю, ти гаю, густий – ни прогляну,
Чом на тобі, дубе, ой листя-, листячка нема?

А листячка немає, вітер ни колише,
Що брат до сестриці, ой рідко, рідко пісьма пиш(е).

А він пише-пише, в пісьмі він питає:
ー Чи привикла, сестро, ой у чу-, й у чужому кра(ї)?

Ой привикла, ни привикла – буду привикати,
Я в розкошах жила, ой треба, треба горе знат(и).

А пусти ж мене, милий, до броду по воду,
До броду по воду, ой до рі-, до рідного ро(ду).

А не пустю ж я, мила, до броду по воду,
Бо ти вси, ой, накажиш та й своє-, та й своєму род(у).

А бодай же, мій милий, гадина сучала,
Щоб я своєму роду правди, правди не сказала.

Ой гаю, мій гаю, та гаю зелененький,
Ой чом на тобі, гаю ж, ой листячка й нема?

Листячка немає та вітрець не колише,
Ой що брат до сестриці ой часто ж пісьма пи(ше).

Що він пише, пише, а в пісьмах питає:
«Ой чи привикла, сестро ж, ой у чужому кра(ї)?».

«Ой хоч я не привикла, та треба й привикати,
Бо я в розкоші зросла, ой треба ж і горе знать».

«Пусти ж мене, милий, та до броду по воду,
Ой до броду по воду, ой одвідати ро(ду)».

«Не пущу й до броду, не пущу й до роду,
Бо ти все розкажеш ой про свою незго(ду)».

«Як будуть питати – я буду мовчати,
Як обіллють сльози, то я й вийду із хати». (двічі)

Ой гаю, мій гаю, гаю непроглядний,
Ой чом на тобі, гаю, ой листячка ой нема(є)? (двічі)

Листячка немає, вітер не колише,
Ой що брат до сестриці ой часто письма пи(ше). (двічі)

Часто письма й пише, у письмах питає,
Ой чи привикла, сестро, ой у чужому кра(ї)? (двічі)

Не привикла, брате, треба й привикати,
А й у розкошах зросла, а й треба горе зна(ти). (двічі)

Пусти ж мене, милий, до броду по воду,
Ой до броду по воду, ой до рідного ро(ду). (двічі)

Не пущу я, мила, до броду по воду,
А бо ти там розкажеш а й про свою незго(ду). (двічі)

(Як будуть питати, то буду мовчати,
Як обіллють сльози, то вийду я з хати.)

«Ой, дівчино, шумить гай,
Кого любиш – забувай, забувай,
Ой, дівчино, шумить гай,
Кого любиш – забувай».

«Нехай шумить, ще й гуде,
Кого люблю – мій буде, мій буде,
Нехай шумить, ще й гуде,
Кого люблю – мій буде».

«Ой, дівчино, серце моє,
Чи ти підеш за мене, за мене,
Ой, дівчино, серце моє,
Чи ти підеш за мене?»

«Не піду я за тебе,
В тебе хати немає, немає,
Не піду я за тебе,
В тебе хати немає».

«Підем, серце, в чужую,
Доки свою збудую, збудую,
Підем, серце, в чужую,
Доки свою збудую».

«Чужа хата не своя,
Як свекруха лихая, лихая,
Чужа хата не своя,
Як свекруха лихая.

Хоч не лає, так бурчить,
Та все ж вона не мовчить, не мовчить,
Хоч не лає, то бурчить,
А все ж вона не мовчить».

Постав хату з лободи,
А в чужую не веди, не веди,
Постав хату з лободи,
А в чужую не веди».

«Ой, дівчино, шумить гай,
Кого любиш – забувай, забувай,
Ой, дівчино, шумить гай,
Кого любиш – забувай».

Ой ти коваль, коваль-коваленько,
Чом не куєш рано-пораненько?

Ой чи в тебе жаліза немає,
Ой чи в тебе сталі нехватає?

Єсть у мене жалізо й станина,
Єсть у мене дочка Катерина.

Єсть у мене дочка Катерина,
Которая слави наробила.

Шо звечора дитину родила,
Опівночі в криницю носила.

Опівночі в криницю носила,
А досвіту з вітром говорила.

Ой ви вітри, холодни й буйниї,
Да занесіть всі стежки-доріжки.

Да занесіть всі стежки-дороги,
Шоб не знали сусіди-вороги.

Шоб не знали, куди я ходила,
Шоб не знали, кого я носила.

Ой з-за гори вітер повіває,
Матір сина з дому виганяє.

«Іди, нене, тепер ти од мене,
Будуть, нене, гостоньки у мене.

Будуть, нене, гостоньки у мене,
А ти, нене, в сірій сірячині.

А ти, нене, в сірій сірячині.
Та ще й того, в білій запашчині».

Пішла мати густими лозами,
Вмивається дрібними сльозами.

Пішла мати густими лозами,
Вмивається дрібними сльозами.