​Ой гаю, мій гаю, зелений розмаю

Ой гаю, мій гаю, гаю, гаю зелененький,
Чом на тобі, гаю, листячка нема(є)?

Листя, листячка немає, вітрець, вітрець не колише,
Шо брат до сестриці часто пісьма пи(ше).

Часто, часто пісьма пише, а в пі…, а в пісьмах питає:
«Чи привикла, сестро, у чужому кра(ю)?».

«Хоч привикла-не привикла – треба, треба привикати,
Бо в чужому краю ніде неньки взя(ти).

Ніде, ніде неньки взяти, ані, ані змалювати,
Маляри хароші, забрали всі гро(ші).

Забра..., забрали всі гроші,
Та й нарисували личко, чорні бро(ви)».

Ой гаю, мій гаю, густий – не прогляну,
Шо й на тобі, гаю ж, ой ні вітру нема(є). (двічі)

Та шо вітер не віє, гілля й не колише,
Шо брат до сестриці ж ой часто пісьма пи(ше). (двічі)

Шо він пише, пише, часто й одсилає:
«Чи привикла, сестро ж, ой у чужому кра(ю)?» (двічі)

«Хоч я й не привикла, треба привикати,
Я в розкоші зросла ж, ой треба й горе зна(ти)». (двічі)

Ой, гаю, ти гаю, густий – ни прогляну,
Чом на тобі, дубе, ой листя-, листячка нема?

А листячка немає, вітер ни колише,
Що брат до сестриці, ой рідко, рідко пісьма пиш(е).

А він пише-пише, в пісьмі він питає:
ー Чи привикла, сестро, ой у чу-, й у чужому кра(ї)?

Ой привикла, ни привикла – буду привикати,
Я в розкошах жила, ой треба, треба горе знат(и).

А пусти ж мене, милий, до броду по воду,
До броду по воду, ой до рі-, до рідного ро(ду).

А не пустю ж я, мила, до броду по воду,
Бо ти вси, ой, накажиш та й своє-, та й своєму род(у).

А бодай же, мій милий, гадина сучала,
Щоб я своєму роду правди, правди не сказала.

Ой гаю, мій гаю, та гаю зелененький,
Ой чом на тобі, гаю ж, ой листячка й нема?

Листячка немає та вітрець не колише,
Ой що брат до сестриці ой часто ж пісьма пи(ше).

Що він пише, пише, а в пісьмах питає:
«Ой чи привикла, сестро ж, ой у чужому кра(ї)?».

«Ой хоч я не привикла, та треба й привикати,
Бо я в розкоші зросла, ой треба ж і горе знать».

«Пусти ж мене, милий, та до броду по воду,
Ой до броду по воду, ой одвідати ро(ду)».

«Не пущу й до броду, не пущу й до роду,
Бо ти все розкажеш ой про свою незго(ду)».

«Як будуть питати – я буду мовчати,
Як обіллють сльози, то я й вийду із хати». (двічі)

Ой гаю, мій гаю, гаю непроглядний,
Ой чом на тобі, гаю, ой листячка ой нема(є)? (двічі)

Листячка немає, вітер не колише,
Ой що брат до сестриці ой часто письма пи(ше). (двічі)

Часто письма й пише, у письмах питає,
Ой чи привикла, сестро, ой у чужому кра(ї)? (двічі)

Не привикла, брате, треба й привикати,
А й у розкошах зросла, а й треба горе зна(ти). (двічі)

Пусти ж мене, милий, до броду по воду,
Ой до броду по воду, ой до рідного ро(ду). (двічі)

Не пущу я, мила, до броду по воду,
А бо ти там розкажеш а й про свою незго(ду). (двічі)

(Як будуть питати, то буду мовчати,
Як обіллють сльози, то вийду я з хати.)

Ой гаю, мій гаю, густий непроглядний,
Чом на тобі, гаю, ай листячка нема(є)? (двічі)

Листячка немає, вітер не колише,
Шо брат до сестриці ай часто же пісьма пи(ше). (двічі)

А він пише, а в письмах питає,
“Чи привикла, сестро же, ай у чужому кра(ї)? (двічі)

“А я й не привикла, треба привикати,
Чужі поля жала же, ай чужі же скрині дба(ла). (двічі)

Ой того ж я, брати, ой така же стара ста(ла,
Ой того ж я, брати, ой така же стара ста(ла).

Ой гаю, мій гаю, густий непроглядний,
Чом на тобі, гаю, а й листячка нема(є)? (двічі)

Ішла вдова долиною
З маленькою дитиною.

Сіла вдова спочивати,
Мале дитя годувати.

Де узялось аж три братця,
Аж три братця розбишаки.

Один каже: "Вбʼємо вдову!"
Другий каже: "Ще й дитину!"

Третій каже: "Стойте, братці,
Стойте, братці, не вбивайте!

Бо це вдова сестра наша,
Сестра наша, бурлацькая.

Сестра наша бурлацькая,
А дитина козацькая!"

Ішла вдова долиною
З маленькою дитиною.

Ой ти коваль, коваль-коваленько,
Чом не куєш рано-пораненько?

Ой чи в тебе жаліза немає,
Ой чи в тебе сталі нехватає?

Єсть у мене жалізо й станина,
Єсть у мене дочка Катерина.

Єсть у мене дочка Катерина,
Которая слави наробила.

Шо звечора дитину родила,
Опівночі в криницю носила.

Опівночі в криницю носила,
А досвіту з вітром говорила.

Ой ви вітри, холодни й буйниї,
Да занесіть всі стежки-доріжки.

Да занесіть всі стежки-дороги,
Шоб не знали сусіди-вороги.

Шоб не знали, куди я ходила,
Шоб не знали, кого я носила.

На край села жила вдова,
Девʼять синів та й вона імєла. (двічі)

Девʼять синів та й вона імєла,
Дісятую та й дочку Галю. (двічі)

Сини зросли та в розбій пішли,
Дочку Галю та й заміж віддали. (двічі)

Дочку Галю та й заміж дали,
За купчика, за крамарчика. (двічі)

Як поїхали та й крамарювати,
В чистім полі стали ночувати. (двічі)

Щось у лісі вой да зашумєло,
В чистім полі та й загуркотіло. (двічі)

Крамарь каже, що то грім гримить,
Галя каже: «То розбій біжить!»

Як наїхали та розбійники,
Воно того крамаря убили. (двічі)

Вони того крамаря убили,
Сестру Галю та й з собой узяли. (двічі)

Розбійники стали спочивати,
Найменьший брат став Галю питати. (двічі)

Розпитавши, зразу закричали,
«Вставай, браття, що ми наробили! (двічі)

Вставай, браття, що ми наробили!
Сестру Галю та й осиротили!» (двічі)