​Виспівує соловейку у зеленім гаю

Ой устану ранесенько,
Вмию личко білесенько.
Іще сонце не зійшло –
В мене личко розцвіло.

Ой пішла я та й по сіно,
В мене личко зрум’яніло.
Ой чи брала, чи не брала –
Василечка повстрічала.

Василечку, серце моє,
Нав’яжи сіна в’язок двоє.
Він у в’язки пов’язує,
Та й на мене підморгує.

“Ой дівчина чепурненька,
Сама станом ти гарненька.
Ой у в’язки пов’язую,
Обніму та й поцілую.”

“Личко не дам цілувати,
Віднеси сіно до хати.
А як любиш, не жартуєш,
Біля хати поцілуєш.”

До роботи він береться,
Несе сіно – спина гнеться.
Сіно несе, помагає,
Нехай сватів засилає. (двічі)

Ой піду я на долину,
Подивлюсь я на калину,
Долина широка, калина висока,
А я стою одинока.

Ти одна стоїш в долині,
А я одна на чужині,
Любила Іванка, любила-кохала,
Доле ж моя, доле злая.

Доле ж моя безталанна,
До війська взяли Івана,
А я стою, плачу, сльози проливаю,
Свою долю проклинаю.

До схід сонця треба встати,
Бо свекруха лиха мати,
Зовиці-ледащо вилають нізащо,
Ой марнію я тут нащо?

Ой коли б я була знала,
Не йшла заміж за Івана.
У рідного батька, у рідної неньки
Жила б, горечка не знала.
У рідного батька, у рідної неньки
Жила б, горечка не знала.

Дозволь же мені, моя матінко, з милим поєднатись,
Будемо тебе на старості літ удвох доглядати.

“Не позволю я, за козака йти, він тобі не рівня,
Крім коня нема в нього нічого, ти ж в мене не бідна.”

Не послухалась, тая дівчина, за козака вийшла,
Мати гнівалась на свою дочку, не благословила.

Як оддавала, приказувала в гостях не бувати.
“А як прибудеш, моя донечко, то вижену з хати.”

Терпіла я год, терпіла я два, третій не стерпіла,
Перетворилась сивой зозулей − додому летіла.

Та й прилетіла до матінки в сад, сіла на калині,
Та й стала кувать, ще й розказувать, як жить на чужині.

Ой злети, злети, сива зозуле, та й сядь на помості,
То ж не зозуля − рідна донечка завітала в гості.