Мені мама вой да говорила

(Ой ні хмариться), ой ні годиниться,
Рубай дерево, куда хилиться.

Рубай дерево, куда хилиться,
Й оддай дочку, куда прийдеться.

Куда прийдеться же, ні за старого,
Ні за старого, ні за малого.

(За козаченька, розудалого,
За старим жити – тєло сушити.
За молодчиком – всьо горювати.)

Дрібний дощик іде, ще й дуба колише,
Козак коника веде, а дівчина кличе.

Хоч клич, хоч не клич, моє серденятко,
Взяв би я тебе за себе, так не велить батько.

(Та й не велить батько, та й уся родина,
Ой дівчина ти моя, личко, як калина.

Личко, як калина, васильками пахне,
Буду тебе цілувать, поки ти не заснеш.

Вже й націлувався, вже й намилувався,
Як у саду соловейко та й нащебетався.

Нема в саду солов'я, нема щебетання,
Нема милого мого, нема міні гуляння.

Став у саду соловей, стало щебетання,
Став мой милий прибувать, стало мні гуляння.)

В мене батько, як світ, зав`язав мені світ,
В мене мати, як зоря, рано заміж оддала.

В мене мати, як зоря, рано заміж оддала,
У чужу сторону, у велику сім`ю.

А велика сім`я вся вечеряти сіда,
А мене, молоду, посилають по воду.

А я по воду йшла, як голубка гула,
До криниці дойшла, умивалася.

Вишитим рукавом утиралася,
До віконця дійшла, прислухалася.

Вся сімєйка сидить, одна мати бурчить,
Одна мати бурчить, свого сина учить:

Ой ти, сину, сукин сину, чом горілочки не п`єш?
Чом горілочки не п`єш, чого жіночки не б`єш?

Ой зачем же її бить, вона вміє все робить,
І спекти, і зварить, і до мене говорить.

І спекти, і зварить, і до мене говорить,
І до неньки, до отця, ще й до мене, молодця.

Я ж її брав не за наймичку, я ж брав за хазяєчку,
Я ж її брав, как малиновый свєт, а теперь же її половиноньки нєт.