​На вгороді чернобиль

Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині та й стала кувати. (двічі)

“Ой ти, зозулино, чого рано куєш?
Чи ти, зозулино, горе моє чуєш?” (двічі)

“Як би не чувала, то я б не кувала,
Тобі б, молоденькій, правди б не казала.” (двічі)

Як піду в садочок, зорву я листочок,
Та й понакриваю милого слідочок. (двічі)

Щоб роса не впала, пташки не блудили,
Щоб мого милого дівки не любили. (двічі)

Одна полюбила та й причарувала,
Несолону рибку вечерять давала. (двічі)

“Вечеряй, вечеряй та й не сомнівайся,
А як нежонатий – зо мной оставайся.” (двічі)

“Єсть у мене жінка, єсть у мене діти,
Раде б моє серце до їх полетіти.” (двічі)

“Тобі, мій миленький, до їх не літати,
Тобі, мій миленький, зо мной привикати.” (двічі)

Та орав милий у восени та орав ще й весною,
Та й виорав мій миленький на миску квасолі.

Посадила квасолину та й іду додому,
Заглянула ж у шиночок – п’є милий з кумою.

ー Та хіба тобі ж, кумо моя, та нема дома діла,
Що ти з моїм чоловіком в шиночку засіла?

ー Ой хоч є діло, хоч немає – а й тобі не робити,
А я з твоїм чоловіком мед-горілку пити.

ー Жінко люба, жінко мила, та й іди додому,
Та й навари ж вечеряти, я прийду з кумою.

Та прийшла жінка додомоньку, а в пічі сухі дрова,
Сюди-туди ж обернулась – вечеря й готова.

Насипала борщу, каші, положила ложки,
Одвернулась до порога, заплакала трошки.

ー Жінко люба, жінко мила, та вволи ж мені волю,
Та й постели ж постіль білу, я ляжу з кумою.

Жінка люба, жінка мила та воленьку вволила,
Та й послала ж постіль білу, ряденцем прикрила.

Ой там за горою та за крем’яною,
Не по правді жиє чоловік з жоною. (двічі)

Не по правді жиє, не по правді робе,
Свою жінку має, до другої ходе. (двічі)

Вона йому стелить постіль паперову,
Він її готує нагайку дротову. (двічі)

“Ой, муже мій, муже, не бий мене дуже,
Моє тіло біле болить в мене дуже”. (двічі)