​Як послала мати

Що не рано сонце сходе, не пізно заходе,
А жонатий козаченько до дівчіни ходе.

"Коли ходиш, вірно любиш, убий свою жінку,
А маленьких своїх діток повішай на гілку!"

Як прийшов же він додому, начав жінку бити,
А жіночка-голубочка начала просити.

"Чоловіче, ж мій коханий, дай міні хвилинку,
Поки сяду, погодую малую дитинку".

"Тоді будеш годувати, як я піду з хати,
Як я піду до Дунаю ножі полоскати».

"Ой, сусіди ж, добрі люди, перекажіть неньці,
Щоб вона завтра прибула не пізно, раненько".

Іде ненька з потихенька, в вікно поглядає,
Лежить доня на лавоньці, червона, як сонце.

Коло неї мале дитя, як рибочка б’ється,
Сидить милий в кінці столу, з дитяти сміється.

Ой ти ж, доню, моя доню, що ж ти наробила?
Та маленьких своїх діток ти ж посиротила. (двічі)

"Ой, не я ж їх сиротила, сиротили люди,
Сиротила та дівчина, що жонатих любе!" (двічі)

Да ясно-красно жи й а де сонечко сходить,
А низенько, низенько й захо(дить).

Низенько заходить,
Да славний парєнь, да й уже ж він жонатой
Да й до дівчи-, до двічини хо(дить).

До дівчини ходить,
Да ой не ходи жи да до мене, й козаче,
Бо й уже жи ти, бо вже ти жона(тий).

Уже ти жонатий,
Та як будеш да до мене ой ходити,
Да й убий сво-, й убий свою жонку.

.

Ой ковалю, коваль, коваленко,
Чом не куєш рано-пораненько?

Чи й у тебе жиліза немає,
Чи й у тебе сталі не хватає?

Єсть у мене жилізо і сталі,
Єсть у мене дочка Катерина.

Єсть у мене дочка Катерина,
Вона ж мені слави наробила.

Вона ж мені слави наробила,
Опівночі дитя породила.

Із півночі сина породила,
До схід сонця в море й утопила.