Ой як сяду край віконця

Ой як я на тин хилюся,
Йти додому я й боюся.

Та й боюся чоловіка,
Щоб не вмалив міні віка.

Я на кладці ноги мила,
Поки хвиля із ніг збила.

Ой ви, щуки, їжти руки,
А ви, соми, їжти ноги.

А личенька не трогайте,
Нехай воно умиється,
Прийде милий, подивиться.

Я пʼятеро діток маю,
А шестоє в повиточці.

Скотився місяць над горою і всю долину освітив,
А в тій долині єсть хатина, а в тій хатині гомонить. (двічі)

Там мати дочку научає, дочка заплакана сидить, (двічі)

– Ой, доню-доню, моя доню, ти в мене галочка одна,
Усі дівчата пішли (вийшли) заміж, а ти чого сидиш одна? (двічі)

– Усі вже хлопці поженились, твого в живих уже нема. (двічі)

– Ой, мамо-мамо, моя мамо, старий не парочка міні,
Як оддаси мене за нього – буду лежать в сирій землі. (двічі)

Не чути більше їх розмови, ліш тільки чути плач дочки,
На другий день уже старому давала дівка рушнички. (двічі)

Давала, слізоньки втирала, згадала клятву, що клялась:
Любити милого да гроба, сама її не справдила. (двічі)

Скатився місяць над горою і берег річки освітив,
В тій річці плавало два трупа, а кінь по бережку ходив. (двічі)

Ой у лузі, лузі калинонька,
Ой у воду, воду втопилася.

Ой у воду, воду схилилася,
Молода дівчина журилася.

Молода дівчина журилася,
Пішла в синє море, втопилася.

А за нею мати воду брати.
Вона набирає, ще й сумує.

Вона набирає, ще й сумує:
“Ніхто тебе, доню, й не рятує”.

“Ой не рятуй, мамо, я тут буду,
Кого вірно люблю, не забуду”.