​Ой ти коваль, коваль-коваленько

Ой ковалю, коваль, коваленко,
Чом не куєш рано-пораненько?

Чи й у тебе жиліза немає,
Чи й у тебе сталі не хватає?

Єсть у мене жилізо і сталі,
Єсть у мене дочка Катерина.

Єсть у мене дочка Катерина,
Вона ж мені слави наробила.

Вона ж мені слави наробила,
Опівночі дитя породила.

Із півночі сина породила,
До схід сонця в море й утопила.

Ой ковалю, коваль, коваленко,
Чом не встаєш рано-пораненько?

Чом не встаєш рано-пораненько,
Чом не куєш желізо тоненько?

Чи й у тебе сталі не хватає,
Чи у тебе дівчини немає?

Єсть у мене сталі удоволі,
Єсть у мене дівка й до любові.

Вона ж мені горя наробила,
Із вечора постіль постелила.

Із вечора постіль постелила,
Опівночі сина спородила.

Опівночі сина спородила,
До схід сонця в криниці втопила.

Ой дай, Боже, снігу та морозу,
Щоб криниця до дна вимерзала.

Щоб криниця до дна вимерзала,
Щоб дитина та й не виринала.

Що не рано сонце сходе, не пізно заходе,
А жонатий козаченько до дівчіни ходе.

"Коли ходиш, вірно любиш, убий свою жінку,
А маленьких своїх діток повішай на гілку!"

Як прийшов же він додому, начав жінку бити,
А жіночка-голубочка начала просити.

"Чоловіче, ж мій коханий, дай міні хвилинку,
Поки сяду, погодую малую дитинку".

"Тоді будеш годувати, як я піду з хати,
Як я піду до Дунаю ножі полоскати».

"Ой, сусіди ж, добрі люди, перекажіть неньці,
Щоб вона завтра прибула не пізно, раненько".

Іде ненька з потихенька, в вікно поглядає,
Лежить доня на лавоньці, червона, як сонце.

Коло неї мале дитя, як рибочка б’ється,
Сидить милий в кінці столу, з дитяти сміється.

Ой ти ж, доню, моя доню, що ж ти наробила?
Та маленьких своїх діток ти ж посиротила. (двічі)

"Ой, не я ж їх сиротила, сиротили люди,
Сиротила та дівчина, що жонатих любе!" (двічі)