Цифровий архів фольклору

Як приїхав братік ой до сестриці в гості же,
Та й і прив'язав коня на новім помо(сті).

Ой стій же ти, коню, ой не тупай ногою же,
Та й поки поговорю з рідною ж сестро(ю).

Сестро ж, моя сестро, ой перепіличенько же,
Та й де ділося твоє білеє личе(нько)?

(Постаріла, брате, все думки та гадки,
А що і до того страшного достатку.

Синів не женила, дочок не давала,
За малеє врем'я сама стара стала.)

Ой орьол, ти й орьол, сизокрилий орьол,
Чи літав ти, й орьол, на Вкраїнушку дамой? (двічі)

Чи літав ти, й орьол, на Вкраїнушку дамой,
Ой чи бачив ой ту дівчину, котра журиться за мной? (двічі)

Котра журиться, ще й печалиться,
І за мною, серденям, побивається. (двічі)

В мене батько, як цвіт, зав'язав мені мені світ,
А матуся, як зоря, та й рано заміж оддала. (двічі).

Рано заміж оддала,
У великую сім'ю та й у чужую сторону. (двічі)

(А велика сім'я вся вечерять сіда,
А мене молоду посилають по воду.

А я по воду йшла, усміхалася,
А з водою ішла, прислухалася.)

Щось у хаті гомонить, мати сину говорить:
"Чом горілочки не п'єш, чом ти жіночки не б'єш?" (двічі)

(Як горілочки пить, то головка болить.
Нащо жіночку бить? вона вміє все робить.

І спекти, і зварить, і до мене говорить.)

Зелений дубочок та й на яр похилився,
А й молодий козаче, ой чого зажурився?

Молодий козаче, а чого зажурився?
Та й чи воли пристали, ой чи з дорожки збився?

Чи воли пристали, чи з дороги збився?
Та й воли не пристали, та й з дорожки не збився.

(Того зажурився, що біз долі вродився,
Та як піду я в поле, та й шукать свою долю.

Як піду я в поле, в поле долиною,
Та й пошукаю свою щастя-долю.

Не найшов я долі, знайшов синє море,
Та й в тім синєм морі...)

Калина висока, долина глибока, аж додолу гілля гнеться. (двічі)

А під тією калиною стояв козак з дівчиною,
Дівчинонька плаче та дрібними ридає, свою долю проклинає. (двічі)

Та якби ж була я оце знала, та не йшла заміж, та гуляла,
Гуляла б я в батька та в своєї матусі дівчиною молодою. (двічі)

А й заміж піти, треба знати, пізно лягти, рано встати,
Було в мене личко, та ще й чорнії брови, осталися гіркі сльози. (двічі)

Іще сонце не зайшло
Та іще ж сонце не зайшло, не зайшло,
Як зробилась темнота.

Як зробилась темнота,
Та й нещаслива та й дівчина й,
Котра любе козака.

Котра й любе ж козака,
Та й козак сяде та й поїде,
Остаюся я й сама.

Остаюся я сама,
Та й остаюся я сама, я й сама,
Не дівчина ж, не вдова.

Не дівчина й не вдова,
Та й не дівчина й не вдова, не вдова,
Накриточка й молода.

Накриточка ж молода,
Та й накриточка й молода, молода й,
Розпущьоная й коса.

Розпущьоная й коса,
Та й дівчина гречку в’яже,
Вона мені правду й скаже.

На горі берьоза, ой на горі кудрява,
Ой хто йде, не минає, берьозу лама(є). (двічі)

Хто йде, не минає – березу ламає,
Ой горе тому жити, шо жінки не ма(є). (двічі)

Горе тому жити, шо жінки не має,
А й а ще найгіркіше, хто дві-три коха(є). (двічі)

Вийду за ворота – травка зеленіє,
Ой за хорошим мужом жінка молоді(є). (двічі)

За хорошим мужом жінка молодіє,
За розсукиним сином з личенька марні(є). (двічі)

Ой я жила я сім год удовою
Та й не чула землі під собо(ю).

Превраїли превражії люди:
«Вийди заміж - добре тобі буд(е)».

А я людську воленьку ввольнила,
Вийшла заміж, головку втопи(ла).

Утопила головоньку в глибоку криницю,
Вийшла заміж за гірку п’яни(цю).

Та й не знала як з миленьким жити,
Пішла ж його раненько буди(ти).

Та й забула людей розпитати,
Як милого на йменнячко зва(ти).

«Уставай же, милий, моє милування,
Ой уже ж тобі готове вмива(ння).

Та й уже ж тобі водиця в кубочку,
Шитий рушник висить на кіло(чку).

Та й уже тобі варенички в маслі
І на столі горілочка в пля(шці)».

Як став милий з постелі вставати,
Стала мила в вікно виліта(ти).

«Ой як же ти, мила, та й норови знала,
Шо й од мене в вікно й виліта(ла)».

«Ой я ж, милий, твоїх норовів не знала,
Мені твоя матінка сказа(ла).

Шо я твоїй ненці головоньку й ськала,
А вона мені всю правду сказа(ла):

«Шо й у мене син – червона калина,
Будеш, доню, синя як ожи(на)».

Що й учора за неділенька була,
Що дівчина на улиці не була.

Шо дівчина ой на улиці не була,
Мабуть, вона ой мале дитя зродила.

Мабуть, вона ой мале дитя зродила,
А, зродивши, а й к Дунаєчку однесла.

«Пливи, пливи, ой, мале дитя, ріками,
А я піду ой погуляю з дівками.

Пливи, пливи, ой, мале дитя, ставками,
А я піду ой погуляю з парубками.

Було б гулять ой, як заплетена коса,
А тепер же ой розпущьоні волоса.

А тепер же ой розпущьоні волоса,
Не слухала ой ні матінки, ні отца.

Не слухала ой ні матінки й ні отца,
Послухала ой Ванюшу, подлеця.

Я думала, ой що й Ванюша парочка,
Коли вона ой по всім світу славочка.

Я ж думала,а й шо Ванюша чоловік,
Він на мене ой тяжку славу наволік».

Ой з-за гори, гори та й буйний вітер віє,
Ой том удівонька та пшениченьку сіє. (двічі)

Ой сіяла-сіяла та й стала волочити,
А, заволочивши, стала Бога просити. (двічі)

Ой у лузі та ще й при березі черво..., червона калина. (двічі)

Спородила й молода дівчина й харо..., харошого сина. (двічі)

Ой де ж вона його спородила в зеле..., в зеленій діброві. (двічі)

Та й не дала й тому козакові не ща..., не щастя, не долі. (двічі)

Тільки дала йому, молодому, й біле личко, чорні брови. (двічі)

Було б тобі, моя рідна мати, тих брів, тих брів не давати,
Було б тобі, моя рідна мати, щастя, щастя й долю дати.

Розвивайся а ти, старий дубе, завтра, завтра мороз буде. (двічі)

Я й морозу та ще й не боюся й завтра, завтра розів’юся. (двічі)

Собирайся, молодий козаче, завтра похід буде. (двічі)

Летить галка через балку та й летючи кряче,
Молодая дівчинонька ходить гаєм плаче. (двічі)

Не пускає її мати рано до криниці,
Ні жита жать, ні льону брать, ні на вечорниці. (двічі)

Раз у вечері пізненько, як мати заснула,
Вийшла слухать соловейка, мов з роду й не чула. (двічі)

Як слухала соловейка, дивилася в воду,
Тяжко, тяжко, мамо… важко, важко, мамо… нащо дала вроду? (двічі)

Усе дала, усе дала, долі дать - не дала,
Дала, дала личко, дала, дала брови...

Побреду, побреду по коліна в лободу, - двічі
Та до тії дівчини, що хороша на виду. – двічі

Хорошая дівчина хорошого стану, - двічі
А хто ж мене ж любить буде, як я перестану. – двічі

Ненька віри не йняла, за нелюба віддала, – двічі
Вона ж мені приказала, щоб я його шанувала. – двічі

А я його шаную, як собаку рудую, – двічі
На припоні припинала, макогоном поганяла. – двічі

Привʼязала до стола, а він зуби вишкиря, – двічі
Вишкирь, вишкирь, сукин сину, поки найду хворостину. – двічі

Хворостини не знайшла, та й одсердилася, – двічі
Вона ж мого (Я на свого) миленького змилосердилася. – двічі

В мене батько, як світ, зав`язав мені світ,
В мене мати, зоря, рано заміж оддала.

В мене ж мати, зоря, рано заміж оддала,
У велику сімʼю, й у далеку сторону.

У велику сімʼю, й у далеку сторону,
А велика сімʼя вся вечеряти сіда.

А велика сімня вся вечеряти сіда,
А мене же, молоду, посилають по воду.

Зелений дубочок та й на яр похилився,
Молодий козаче, та й чого зажурився?

Молодий козаче, та й чого зажурився?
Та й чи воли пристали, ой чи з дорожки збився?

Воли не пристали, та й з дорожки не збився,
Та й того зажурився, що й без долі вродився.

Того зажурився, що без долі вродився,
Та як піду я в поле, та й шукать собі долю.

Як піду я в поле шукать собі долю,
Та й не найшов я й долі же, а й найшов синє море.

Не найшов я долі, знайшов синє море,
Та й в тім синєм морі же ой самі риболови.

Калина-малина над лугом стояла,
Чого ж ти, калина, рано присов'я(ла)?

Чого ж ти, калина, рано присов'яла,
Чи суші боїшся, чи дощу бажа(єш)?

Суші не боюся, дощу не бажаю,
Кого вірно люблю по тім помира(ю).

Ой умру я, мила, а ти будеш жива,
Та й замічай, мила, де моя моги(ла).

Шо моя могила в степу при дорозі,
В степу при дорозі жито полові(є).

В степу при дорозі жито половіє,
Жито половіє, травка зелені(є),

Шо я теє жито та й повижинаю,
Шо я тую травку та й повирива(ю).

Шо я тую травку та й повириваю,
А я ж ту могилу сама розкопа(ю).

А я ж ту могилу сама розкопаю,
Із милого кості та й повибира(ю).

Із милого кості та й повибираю,
Шовковим платочком поперетира(ю).

Шовковим платочком поперетираю,
Жовтеньким пісочком попересипа(ю).

Жовтеньким пісочком попересипаю,
Кленовим листочком попереклада(ю).

Ой горе жити лебедику самому,
Що поросло біле пір’я по йому.

Що поросло біле пір’я по йому,
То ж не пір’я, то дівочая краса.

Чого в дівки незаплетена коса?
Либонь дівка на вулицю ходила.

Либонь дівка на вулицю ходила,
Либонь дівка мале дитя родила.

А зродивши, в китаєчку поклала
І на Дунай-річку однесла:

«Пливи, пливи, моє дитя, за водой,
А я піду вслід, плачучи за тобой.

Пливи, пливи, моє дитя, ріками,
А я піду в сад гуляти з дівками».

Ой походжено, та поброджено,
А й коло моря кіньми.

Коло моря кіньми,
Ой то не кіньми, та то не кіньми,
А й журавочка з дітьми.

Журавочка з дітьми,
Ой журав грає, та журав грає,
А журавочка скаче.

Журавочка скаче,
Ой дурна дєвка та нерозумна,
Що за козаком плаче.

За козаком плаче,
Ой не плач, дєвка, та не плач, красна,
Бо яка ти й нещасна.

Яка ти нещасна,
Ой нема щастя, та нема долі,
А й нема перестану.

(Сватай мене, козаченьку,
Не вводь серце в славу!

Не я тебе, дівчинонько,
У славоньку воджу,
Сама ти, дівчинонька,
По славоньці ходиш,
Не раненько, а пізненько,
А з вулиці ходиш!)

Та нема гірш нікому же, та як тій, як тій сиротині,
Та ніхто не пригорне же та й при ли- , при лихій годи(ні). (двічі)

Та й не пригорне ж батько же, та й не при-, не пригорне мати,
Та й не пригорне батько же, та й не при-, не пригорне ма(ти).

Та й тілько той пригорне же, та й що ду-, що думає брати же,
Та й тілько той пригорне же, та й що ду-, що думає бра(ти).

Та й налетіли гуси та й з дале-, з далекого краю же,
Та й налетіли гуси та й з дале-, з далекого кра(ю).

Ой по горі бавіночок слався,
А вдовин син розпивсь-розгуля(вся).

Ізтоптав-зламав червону калину,
Ізвів з ума дівку Маруси(ну).

Марусина по бережку ходе,
А за нею вітер хвилю го(нить).

Марусина на хвилю ступила,
Мати сина насильно жени(ла).

Мати сина насильно женила,
Оженивши, невістку суди(ла).

Сяка-така дрімлива невістка,
А ше к тому не хоче роби(ти).

(Наїлася, пішла лягла спати,
А за нею свекруха, не мати.

Вставай дочка, годі тобі спати,
Дій корови, що від батька нагнала
І ще й ті вівці, що мать дарувала)

Ой ти, мати, порадниця хати,
Порадь, мати, чим жінку карати?

Іди, синку, на ярмарок пішки,
Купи, синку, ремінниї вішки.

А ще й к тому дротяну нагайку,
Та й бий жінку з вечора до ранку.

Із вечора нагайка гуділа,
А до утра мила одубіла.

Ой ти, мати, порадниця хати,
Порадила, чим жінку карати,
Порадь, мати, де її дівати?

Сідлай, синок, булану кобилу,
Та їдь, синок, по її родину.

А питатимуть чого руки сині,
А питатимуть чого ноги сині?
А ти скажеш, воли задавили.

Ой ковалю, коваль, коваленку. (двічі)

Чом не куєш рано-пораненько? (двічі)

Чи й у тебе жиліза немає? (двічі)

Єсть у мене жиліза доволі. (двічі)

Єсть у мене дівка до любови. (двічі)

(Вона ж мені слави наробила.

Вона мені дитя породила,
А співночі в криниці втопила.
Пошли, Боже, снігу і морозу,
Щоб не знали сусіди й вороги,
Щоб не знали, куди я ходила,
Щоб не знали, кого я любила.
Я ж любила козацького сина,
Я ж думала, що він син козацький,
А він, сукин син, циганський.)